Scriptum ergo sum
Фандом: "Шерлок ВВС"
Персонажі: Джон Уотсон, Шерлок Холмс, Майкрофт Холмс, Кітті Райлі, Моллі Хупер та інші
Таймлайн: пост-Рейхенбах і я знаю, що ви зараз подумали
Категорія: джен
Жанр: драма, дяченківщина
Дісклеймер: нічого собі, все хлопчикам із Бейкер-стріт
Саммарі: іноді перебування "на боці янголів" може бути надто шкідливим для оточуючих. А повернутися - не проблема, якщо є, куди й до кого.
Частина перша тут.
Частина друга. Тепер.
*-*
Враження від розмови з Майкрофтом лишається дивне, хоча Джон, як не намагається, не може зрозуміти, що саме його збентежило.
Здавалося б, все як завжди – непроникність, іронічна зверхність і незмінна парасолька, прихилена до бильця крісла; чіпкий холоднуватий погляд, манірний, оманливо-тихий голос і одвічне два пишемо, п’ять на думці...
Але…
Щось не так.
Щось достеменно не так.
Напевне, якби саме подібне припущення не було повним абсурдом, Джон зважив би, що великий і жахливий Майкрофт Холмс страшенно нервував увесь час їхньої зустрічі.
А власне… на біса вона взагалі була, ця зустріч? Авжеж, не для того, аби цитувати Кіплінга і пропонувати йому поїхати до Риму?.. Тим паче, що за весь цей рік, з моменту Джонового переїзду з Бейкер-стріт аж до сьогодні, бачилися вони лишень раз… і згадувати про ту їхню розмову Уотсону не хочеться. Досить того, що до нинішньої світської бесіди про літературу і Рим вона жодним чином не трафила – ані тоном, ані змістом. А отже…
…отже, Майкрофтові щось було від нього… треба?
Ця думка змушує завмерти просто посеред тротуару, мало не збивши з ніг якогось випадкового перехожого. Але вже за мить пальці, що судомно стиснули були ціпок, розпружує.
На Бога.
На Бога, ти що, дійсно вважаєш, що йому може бути потрібно щось – від тебе?
Тим паче – тепер, коли між вами не лишилося нічого – нікого – спільного?
Ти всерйоз віриш в те, що ти досі є частиною якихось його планів?..
Незлецька у тебе самовпевненість, докторе.
Бридня, рішучо каже сам собі Джон Уотсон і скидає руку, зупиняючи таксі. Бридня, яка не варта навіть того, аби про неї думати – тим паче, що думати і без того є, про що – на роботі чекає звітність за останній місяць, до якої він ще і не брався, ввечері, перед роботою, треба буде заїхати до супермаркету за продуктами, бо холодильник вдома порожній, а за два тижні завершується строк оренди квартири і необхідно сьогодні-завтра визначитися, залишати її за собою, а чи шукати щось інше, аби остаточно перегорнути попередню сторінку власного життя… як от колишня домовласниця.
Про те, що вона збирається знов здавати квартиру на Бейкер-стріт 221В, Уотсон дізнається напередодні з телефонної розмови. «Джоне, любчику, я довго думала і все не могла зважитися, але…» - голос у місіс Хадсон звучить дещо нервово; вона заходиться було казати ще щось, про «кляту дорожнечу» і пенсію, яка не встигає за цінами, і бісове стегно, якому вже не допомагають «зіллячка» - але Джон рішучо запевняє її, що він усе прекрасно розуміє, давно вже час, і взагалі, у нього й на гадці не було, що вона має перетворити квартиру на музей. Голос у слухавці жвавішає – схоже, вона й дійсно переймалася тим, як він сприйме її звістку – а потім колишня домовласниця зніяковіло питається, чи не зможе він, бува, підскочити до неї днями – адже декілька коробок з Шерлоковим манаттям так і лишилися стояти в його спальні. «Всі ті хімічні штукенції я повіддавала до школи, дещо Майкрофт забрав, але є ще теки з якимись документами і папери… Я подумала - раптом щось важливе?- а тобі ж видніше, я в тих ваших справах не розуміюся»- схоже, на його згоду вона не вельми сподівається, то ж, коли Джон обіцяє під’їхати вже завтра зранку, скориставшись тим, що його чергування припадає на нічну зміну, заходиться дякувати і обіцяє нагодувати його «смачненьким пирогом».
Зовсім зранку, втім, на Бейкер-стріт вибратися не вдається – замість того знайомий «ягуар» відвозить його до «Діогена». Втім, може це й на краще – ліпше завершити з цим усім одним махом. І почати підшуковувати нову квартиру– досить із нього Майкрофтового доброчинства…
Далі в коментарях
Персонажі: Джон Уотсон, Шерлок Холмс, Майкрофт Холмс, Кітті Райлі, Моллі Хупер та інші
Таймлайн: пост-Рейхенбах і я знаю, що ви зараз подумали
Категорія: джен
Жанр: драма, дяченківщина
Дісклеймер: нічого собі, все хлопчикам із Бейкер-стріт
Саммарі: іноді перебування "на боці янголів" може бути надто шкідливим для оточуючих. А повернутися - не проблема, якщо є, куди й до кого.
Частина перша тут.
Частина друга. Тепер.
*-*
Враження від розмови з Майкрофтом лишається дивне, хоча Джон, як не намагається, не може зрозуміти, що саме його збентежило.
Здавалося б, все як завжди – непроникність, іронічна зверхність і незмінна парасолька, прихилена до бильця крісла; чіпкий холоднуватий погляд, манірний, оманливо-тихий голос і одвічне два пишемо, п’ять на думці...
Але…
Щось не так.
Щось достеменно не так.
Напевне, якби саме подібне припущення не було повним абсурдом, Джон зважив би, що великий і жахливий Майкрофт Холмс страшенно нервував увесь час їхньої зустрічі.
А власне… на біса вона взагалі була, ця зустріч? Авжеж, не для того, аби цитувати Кіплінга і пропонувати йому поїхати до Риму?.. Тим паче, що за весь цей рік, з моменту Джонового переїзду з Бейкер-стріт аж до сьогодні, бачилися вони лишень раз… і згадувати про ту їхню розмову Уотсону не хочеться. Досить того, що до нинішньої світської бесіди про літературу і Рим вона жодним чином не трафила – ані тоном, ані змістом. А отже…
…отже, Майкрофтові щось було від нього… треба?
Ця думка змушує завмерти просто посеред тротуару, мало не збивши з ніг якогось випадкового перехожого. Але вже за мить пальці, що судомно стиснули були ціпок, розпружує.
На Бога.
На Бога, ти що, дійсно вважаєш, що йому може бути потрібно щось – від тебе?
Тим паче – тепер, коли між вами не лишилося нічого – нікого – спільного?
Ти всерйоз віриш в те, що ти досі є частиною якихось його планів?..
Незлецька у тебе самовпевненість, докторе.
Бридня, рішучо каже сам собі Джон Уотсон і скидає руку, зупиняючи таксі. Бридня, яка не варта навіть того, аби про неї думати – тим паче, що думати і без того є, про що – на роботі чекає звітність за останній місяць, до якої він ще і не брався, ввечері, перед роботою, треба буде заїхати до супермаркету за продуктами, бо холодильник вдома порожній, а за два тижні завершується строк оренди квартири і необхідно сьогодні-завтра визначитися, залишати її за собою, а чи шукати щось інше, аби остаточно перегорнути попередню сторінку власного життя… як от колишня домовласниця.
Про те, що вона збирається знов здавати квартиру на Бейкер-стріт 221В, Уотсон дізнається напередодні з телефонної розмови. «Джоне, любчику, я довго думала і все не могла зважитися, але…» - голос у місіс Хадсон звучить дещо нервово; вона заходиться було казати ще щось, про «кляту дорожнечу» і пенсію, яка не встигає за цінами, і бісове стегно, якому вже не допомагають «зіллячка» - але Джон рішучо запевняє її, що він усе прекрасно розуміє, давно вже час, і взагалі, у нього й на гадці не було, що вона має перетворити квартиру на музей. Голос у слухавці жвавішає – схоже, вона й дійсно переймалася тим, як він сприйме її звістку – а потім колишня домовласниця зніяковіло питається, чи не зможе він, бува, підскочити до неї днями – адже декілька коробок з Шерлоковим манаттям так і лишилися стояти в його спальні. «Всі ті хімічні штукенції я повіддавала до школи, дещо Майкрофт забрав, але є ще теки з якимись документами і папери… Я подумала - раптом щось важливе?- а тобі ж видніше, я в тих ваших справах не розуміюся»- схоже, на його згоду вона не вельми сподівається, то ж, коли Джон обіцяє під’їхати вже завтра зранку, скориставшись тим, що його чергування припадає на нічну зміну, заходиться дякувати і обіцяє нагодувати його «смачненьким пирогом».
Зовсім зранку, втім, на Бейкер-стріт вибратися не вдається – замість того знайомий «ягуар» відвозить його до «Діогена». Втім, може це й на краще – ліпше завершити з цим усім одним махом. І почати підшуковувати нову квартиру– досить із нього Майкрофтового доброчинства…
Далі в коментарях
-
-
14.03.2013 в 11:19Схоже, місіс Хадсон вирішила, що обіцянку приїхати він дав просто аби відкараскатися, то ж Джонова поява, бодай і з запізненням на півтори години, стає для неї приємною несподіванкою. Його обіймають, мало не з порогу сповіщають, що пиріг цього разу «наче нівроку» і пориваються затягнути на кухню – аби переконався в цьому особисто. Уотсон всміхається і обіцяє, що «нівроку-пиріг» неодмінно скуштує – але лишень після того, як…
Нові пожильці – сімейна пара Джон і Роуз Сміт – збираються справляти в’їздини вже в понеділок; місіс Хадсон зітхає і, ледь притишивши голос, сповіщає Джонові, що «молодята» якісь дивні (вона, щоправда, вживає слово «химерні»), але, схоже, закохані один у одного до нестями. Уотсон неуважно цікавиться, нащо до нестями закоханому подружжю дві окремі спальні, але місіс Хадсон лишень заводить очі й хитає головою. Втім, Джон знає її достатньо добре, аби зрозуміти, що «химерні» молодята їй сподобалися.
До колишньої-Шерлокової кімнати вона заходить перша, він – слідом за нею.
Речей дійсно лишилося небагато – дві коробки і ще стос із якихось тек - роботи на годину-півтори максимум, оцінюючо прикидає Уотсон. І це на краще – можна буде не лише заскочити потім до супермаркету, а ще й встигнути навідати Гаррі і заразом заповнити холодильник і їй – у сестри чергова екзистенційно-любовна драма з алкогольним ухилом, то ж про такі дрібниці, як купівля їдла, дбати вона зараз достеменно не в змозі.
Місіс Хадсон за Джоновим плечем судомно зітхає. Він лагідно плескає її по руці, але спроба заспокоєння справляє зворотній ефект – колишня домовласниця, вже відверто хлюпаючи носом, белькотить щось підозріло схоже на «бідолашний хлопчик» і запоспішливо рятується втечею.
Джон лишається на самоті.
Він думав, що буде… інакше.
Не "легше", і не "важче", ні.
Просто – інакше.
Він думав, що відчуватиме.
Відчуватиме хоч якусь із тих емоцій, про які так полюбляють розводитися Елла і її колеги – мозгоправи, і які, наче б то, належаться кожній нормальній людині… у подібній ситуації.
Смуток; тугу; злість чи роздратування; ностальгію, жалощі, гіркоту…
Щось.
Бодай щось.
Я не збирався тебе забувати, каже Джон подумки, гортаючи сторінки нотатника, навскоси списані стрімким пташиним почерком – якісь хімічні формули, e-mail та звичайні адреси, декілька телефонних номерів, позначених ініціалами. Я не збирався і не збираюся… це інше. Мені просто треба було жи… бути далі. Без тебе. Тому що крім Джона Уотсона-блогера, Джона Уотсона-сусіда, Джона Уотсона-який-подавав-телефон-і-купував-молоко, є ще доктор Джон Уотсон, брат Джон Уотсон, колишній військовий Джон Уотсон. Ти ж не вважаєш, що всі вони мали здохнути разом із тобою, так само, як здох той - блогер, сусід і…?
На Бога, каже Джон подумки, неуважно переглядаючи вміст чергової теки, в пів ока продивляючись якісь квитанції, ксерокопії, роздруківки. На Бога… ти ж стільки часу проводив у прозекторській… кому як не тобі знати, що "розбите серце" – це лишень недолуга метафора, що її вигадали для жіночих романів і мильних опер? Так, ти був мені другом – але друзі завжди а чи помирають, а чи зраджують. Втім, це чужа смерть і чужа зрада. А отже – їх можна пережи… після них можна продовжувати існувати. Не віриш? – ну й даремно, я ж бо - існую…
Це насправді не так вже й складно, каже Джон подумки, і обережно відкладає вбік світлину із ледь зам'ятим кутиком: ті самі – дворічної, тисячолітньої давнини – різдвяні посиденьки: зашаріла Моллі в достославній сукні старанно всміхається в об'єктив; у нього самого, як завжди, ошалілий погляд і стирчить волосся на всі боки; Грег, здається, вже встиг трохи хильнути; набурмосений Шерлок ледь осторонь - дивиться з-під лоба зі страдницьки-приреченим виразом ("Місіс Хадсон, нащо гаяти час на ці ритуали? Джона я бачу кожен день, а міс Хупер принаймні раз на тиждень… ви що, боїтеся, що я забуду, як виглядає інспектор Лестрейд?"). Це зовсім просто, час дійсно лікує, варто лишень дозволити йому це робити. Змиритися з непоправним. Не шкодувати знову і знову про те, що не можеш виправити, наново роз'ятруючи рану. Прийняти. І тоді...
Що саме "тоді" - Джон додумати не встигає. Остання тека тонша за інші, там лишень невеликий стос газетних вирізок. Але перша ж із них - те саме число "The Sun"; із вже ледь пожовклої сторінки на Уотсона тріумфально дивиться Кітті Райлі, обіцяючи ексклюзив - "шокуючу правду" про Шерлока Холмса.
-
-
14.03.2013 в 11:19…Це стається за одинадцять тижнів і три дні опісля. Того дня Джон гарує у клініці у дві зміни, підміняючи хворого колегу, а потім ще й заїжджає до Гарріет, яка за кілька днів до того повернулася вкотре з реабілітаційного центру - то ж додому він дістається глупої ночі, ледь живий від втоми, з важкезною головою і єдиним бажанням – відрубитися годин на дванадцять як мінімум… дістається лишень за тим, аби витягнути з поштової скриньки невідомо ким туди вкинуту газету і побачити на першій шпальті власне ім’я поруч із ім’ям…
Спочатку він взагалі геть нічого не в змозі збагнути; очі вихоплюють поодинокі фрази, розрізнені фрагменти, які не вдається звести до купи. Розуміння приходить згодом, вже вдома – коли на автовідповідачі виявляється три пропущені дзвінки від Моллі і повідомлення від місіс Хадсон. Голос колишньої квартирної хазяйки безпорадно тремтить і зривається схлипами; дослухавши запис, Джон з силою розтирає долонями німіюче обличчя і рішучо береться за газету.
Тон у статті безпрограшний – суміш оманливо-поблажливого співчуття і їдкого сарказму, вміло присмачена відвертим знущальним кпином. "У наш меркантильний час, коли все продається і покупається, приємно бачити приклади справжньої відданості – шкода лишень, що об'єкт для неї обрано не вельми вдалий. Втім, колишній блогер самозваного генія, здається, і досі вірить, що…" – кусаючи губи, Джон дочитує допис до кінця, мимохідь чіпляє поглядом той самий знімок Шерлока у вікопомному дірстокері і своє власне фото (на цвинтарі, біля чорної плити з золотими літерами – згорблені плечі, ціпок, набрякле обличчя, знімали здалеку), а потім знаходить у шухляді столу той самий телефон і відправляє смс Майкрофту.
Знайоме чорне авто забирає його за три чверті години; усю дорогу Джона трясе; не від хвилювання, авжеж, - від безжальної, крижаної люті. Клята газета лежить на сидінні – подалі від спокуси роздерти на шматки.
Майкрофт виглядає якось незвично; Джон не одразу розуміє, що бачити старшого (ні, нині єдиного) Холмса в халаті йому досі не трапляло. Разом із тим приходить розуміння, що а) привезли його аж ніяк не до клубу "Діоген" і навіть не до офісу, а просто додому "пересічного службовця британського уряду; б) три ночі – не вельми вдалий час для візитів, бо о такій порі навіть "пересічні службовці британського уряду" зазвичай сплять. Але жодних докорів сумління Джон не відчуває, а вибачень від нього, схоже, не чекають.
Майкрофт киває гостеві на крісло навпроти, але сідати Джон не збирається, дарма що ногу зводить болем. У відповідь на вичікуючо підняті брови Уотсон мовчки кидає на стіл перед хазяїном будинку ”The Sun”.
Бридливо підчепивши газету кінчиками пальців, господар кабінету відкидається на спинку фотеля і читає – довго, надто довго, на Джонів погляд нема там, що читати аж стільки часу; аж нарешті небавом відкладає таблоїд у бік, перед тим охайно його згорнувши.
-…І знову міс Райлі… - голос звучить навдивовижу спокійно. - Подумати тільки, яка настирна молода леді.
І тоді Джона прориває. Протягом наступних декількох хвилин він небагатослівно, проте вельми красномовно сповіщає, що саме думає про згадану «молоду леді» зокрема, газети і їхні редакції загалом і журналістику як таку. Лексика, яку він при цьому вживає, зовсім не личить хірургу-консультанту з лондонської лікарні, ба більше – вона дещо надміру навіть для військового хірурга в польовому афганському шпиталі.
На Майкрофта, втім, його лінгвістична вправність особливого враження не справляє. Він навіть пози не змінює – так і сидить, розслаблено відкинувшись на спинку фотеля, і лишень ледь кривиться, споглядаючи власні зціплені в замок пальці. Коли ж Уотсон замовкає нарешті, одказує невиразно:
- Це зрозуміло. А від мене ви чого хочете? – Джон не одразу знаходиться із відповіддю, і Майкрофт провадить далі, втомлено зітхнувши:
- Джоне… послухайте, байдуже, що ви там собі вигадали – в мене немає жодних важелів для тиску на пресу. Тим паче – на жовту.
Він бреше – зухвало бреше просто в очі, але Уотсон не збирається відступатися.
-А ніхто й не просить вас… тиснути. Просто знайдіть мені якийсь зал і допоможіть зібрати журналістів. Далі я сам упораюся.
-З чим це, цікаво? – питається Майкрофт скрадливо. – Проведете прес-конференцію?
-Проведу, - у Майкрофтовому тоні Джону чується якась каверза, і він їдко додає, не стримавшись. - Не хвилюйтеся, про вашу роль у… всьому цьому я розповідати не збираюся. Але й далі паплюжити його ім’я не дозволю.
Його співрозмовник кривиться й із мученицьким виразом торкається скроні.
-На Бога. Докторе… це безнадійно. Вас просто не схочуть слухати. Ваші cлова ніхто не братиме до уваги – ви особа зацікавлена.
Джона, втім, так легко не збити. Він вже прийняв рішення.
-Мене не схочуть – ну й нехай, є інші! Ті, кому Шерлок допоміг… його клієнти. Треба просто попросити їх свідчити. Їм – повірять!
-Кому? –зітхає Майкрофт приречено. – Кому повірять? Трьом геймерам, впевненим, що Спайдермен і Залізна людина існують? Колишній наркоманці, танцюристці-стриптизерші з вашої справи про самотню байкершу? Чи може телепню Найту з підозрою на шизофренію в анамнезі?
-Є ще ваш патрон з Букінгемского палацу, - починає було Джон, але Майкрофт заперечно скидає руку.
-А оце виключено цілком і повністю. Навіть і не думайте.
Декілька секунд вони дивляться один на одного – очі в очі.
-Він був вашим братом, - каже Джон стиха, відчуваючи, як від одчаю й ненависті до цього пещеного покидька в нього зводить щелепи. – Невже ви… невже вам байдуже, що його ім’я змішали з лайном?
Обличчя людини навпроти затьмарює побіжна, майже непомітна тінь, але вже наступної миті тонкі риси набувають звичної незрушності.
-Докторе, я вас благаю, давайте без цієї патетики. Мені здається, ви знали Шерлока достатньо добре, аби зрозуміти, що сентименти в нашій родині не в пошані. То ж даруйте, але лекцію з етики й моралі я вислуховувати не збираюся. Тим паче, о такій порі. Вам, здається, до шпиталю у ранкову зміну?.. - Майкрофт зводиться, недвозначно даючи зрозуміти, що аудієнцію завершено.
Ну от, власне, і все.
Пропасного збудження, що трусило Джона останні дві години як не було – на зміну йому приходить раптом втома така безмежна й безнадійна, що майже не сила триматися на ногах. Але Майкрофту про це знати необов’язково; Уотсон йде до дверей, виструнчившись і щосили намагаючись не накульгувати аж так помітно, кожною клітиною відчуваючи на собі чіпкий крижано-непроникний погляд.
-І ще дещо, - кажуть йому у спину, і Джон затинається-таки на кроці. – Я вже сказав вам, що змоги затикати роти надміру беручким журналістам в мене нема… а та й навіть якби й була б – я навряд чи став би це робити. То ж може варто просто їх не провокувати? От наприклад, зав’язувати із щотижневими відвідинами цвинтаря?
Джон приплющує на мить очі, потім обертається, і робить нарешті те, що, либонь, варто було зробити ще два роки тому – посилає «великого і жахливого М.» на хрін.
-
-
14.03.2013 в 11:20Його дійсно просто не слухають.
У жодній газеті.
На жодному телеканалі.
Ніде.
Ні, про людське око все виглядає цілком пристойно. Відповіді на мейл, розісланий до всіх, на Джонову думку, більш-менш вартих довіри газет і телеканалів, - бездоганно чемні. «Містере Уотсон, дякуємо за вашого листа, але змушені повідомити, що, на жаль, запропонована вами тема не становить для нас інтересу…» - не в змозі повірити, що є на світі люди, для кого Шерлок може бути просто темою, яка не становить інтересу і запхавши куди подалі власні «проблеми зі спілкуванням», Джон сідає за телефон і його стає навіть на те, аби домогтися особистої зустрічі з декількома редакторами…
…як з’ясовується, для того лишень, аби переконатися – до колишнього «рейхенбахського героя» нікому не має справи.
А отже – на жодні спростування розраховувати не випадає, інтерв’ю в Генрі Найта ніхто брати не збирається, а єдиною реакцією на всі його власні запевнення, що Шерлок-не-фальшивка, стають з ввічливою іронією підняті брови: подумати лишень, яка відданість, треба ж таке... у яких, кажете, ви були стосунках?..
Авжеж, Майкрофтові попередження щодо «не провокувати» пропадають надаремно; він продовжує відвідувати цвинтар щонеділі, і якось зіткається там із довготелесим хлопом, озброєним вельми недешевою професійною камерою. Майже забуте, ретельно загнане кудись вглиб свідомості («Я лікар, але в мене бували погані дні») відчуття чужого горла під власними пальцями приносить короткий, нестерпний у своїй гостроті спалах насолоди; жертва придушено скавучить десь біля його ніг, сходячи майже тваринним страхом усуміш із кров’ю з розквашеного носа. Втім, вже за мить полуда з очей спадає; Джон за петельки підводить горе-фотографа із землі, під ошалілим поглядом того методично розбиває камеру на друзки і йде, так і не сказавши жодного слова. Розбиті об чужу щелепу кісточки пальців до чергових відвідин Шерлокової могили майже загоюються; жодних любителів увіковічнювати цвинтарні краєвиди йому більше на очі не трапляє ані наступного разу, ані поза наступного, ані…
Ані взагалі.
*-*
Коли, вже по всьому, коли Джон наново прокручуватиме в пам’яті всі події тих божевільних двох днів, намагаючись остаточно усвідомити все, що відбулося, він так і не зможе пояснити навіть собі самому, що саме тоді змусило його забрати з Бейкер-стріт цю теку – з пожовклими вирізками з річної давнини газет.
Передчуття? На Бога. Його інтуїція, надійно приспана дванадцятьма місяцями нічого-не-відбування, наразі більше за все нагадує глухоніму рибу. До того ж, передчувати можна лишень те, для чого допускаєш хоч якусь можливість – бодай теоретичну… а Джонові сподівання на «теоретичні можливості» лишилися в минулому.
Ні, річ у іншому.
Йому просто не хочеться, аби ця… погань продовжувала існувати.
Авжеж, можна було просто дозволити місіс Хадсон відправити цидулки на смітник разом із іншим паперовим непотребом… але це не те.
Знищити.
Власноруч.
Аби ніхто й ніколи більше цього… не бачив.
У його кабінеті в лікарні є шредер.
Авжеж, боротися з брехнею і наклепами, відправляючи під ніж папір, на якому вони надруковані – це нісенітниця. Авжеж, це абсолютно наївно, безпорадно і навіть якось по-дитячому. Джон це чудово розуміє. Втім, йому на це начхати. Він все одно це зробить.
Хоча б це.
Втім, до шредера дістатися вдається далеко не одразу.
Повідомлення з лікарні з вимогою негайно прибути на роботу надходить на його мобільний у супермаркеті, коли Уотсон починає вивантажувати покупки на конвеєрну стрічку біля каси. До початку його зміни ще близько трьох із половиною годин; «Код 1» означає надзвичайну ситуацію зі значною кількістю жертв серед населення. Під збентеженими поглядами покупців і обуреним – касирші Джон полишає пакети з овочами напризволяще й квапиться до виходу.
Жертв дійсно багато; водій бензовозу не впорався з керування на виїзді з автомобільного тунелю, і їхня лікарня найближча. Наступні десять годин перетворюються на непроглядну мішанину опіків і крововиливів, зламаних рук і ніг, розтрощених ребер – глевке марево, щедро просякле смородом крові, болю і майже тваринного жаху в чужих очах. Коли Уотсон нарешті дістається до власного кабінету, на годиннику вже далеко за північ. Декілька кроків від дверей до письмового столу, здолати які вдається лишень на автопілоті; у крісло Джон валиться із несподівано чітким усвідомленням, що, здається, вперше з афганських часів близький до того, аби відрубитися від фізичної і емоційної перевтоми – просто тут і зараз. Ба більше – він уже майже дозволяє собі полегшено зісковзнути у принадну чорноту, коли погляд чіпляється за…
Чорт.
Чорт.
Чорт.
Клята тека з клятими цидулками клятої Кітті Райлі так і лежить на стелажі, куди він поспіхом кинув її, на мить заскочивши до кабінету перш ніж мчати до операційної.
А отже – спочивати, схоже, зара…
Коли пальці торкаються шкарубкого пластика, Джона пересмикує від раптової огиди. Він кривиться з досадою, подумки обіцяє собі вже завтра попросити в колег з терапевтичного рецепт на якесь легке заспокійливе, а тоді заходиться обережно, неначе отруйних плазунів, витягати з пластикових надр вже дещо пожовклі аркуші.
Їх ще менше, ніж йому здалося на перший погляд. Декілька крихітних, рядків по двадцять, нотаток ні про що – якийсь провінційний графоман подав до суду на Джоан Роулінг, стверджуючи, що вона вкрала у нього сюжет «потеріани»; удова члена палати лордів оголосила, що віддасть половину власних статків тому, хто знайде її кота, який втік; над Хеммерсмітським мостом бачили НЛО… типовий матеріал для останньої шпальти, клоччя для заткання дірок у номері, коли «злітає» заздалегідь запланований матеріал. Найстаріша з публікацій датована вереснем трирічної давнини; отже с «The Sun» ця почала співпрацювати за два роки до. Що ж… двадцять з гаком місяців скніння на редакційних задвірках для такої амбітної і спраглої визнання… недивно, що вона так вхопилася за…
З біса Шерлоку взагалі було зберігати увесь цей… непотріб? Він що, досьє на неї збирав? А втім… байдуже; один за одним Джон методично згодовує газетні аркуші шредеру, аж доки у папці не лишається єдиний.
Той самий.
«Шокуюча правда», бодай її.
Цього разу стаття займає повну шпальту; одразу під заголовком – комбінована світлина. Ліворуч – похмурий наїжачений Шерлок; у погляді роздратування, брови злостиво насуплені, губи кривляться у зневажливо-пихатій гримасі. Праворуч – «актор дитячого телеканалу Річард Брук»; щира широчезна посмішка, відкритий погляд, невимушена постава. Контраст дійсно разючий; на нього й був розрахунок, думає Уотсон і, закусивши губу, починає заправляти аркуш у слот шредера… коли в очі йому впадає дещо. Він витягає сторінку і перегортає її, ще не розуміючи до пуття, що саме привернуло його увагу…
На зворотному боці маячать знімки якихось напівоголених дівуль, і результати нікому не потрібних спортивних матчів. Але Джона цікавить не це.
Ось воно.
Clive Christian.
Він уявлення не має, що означають ці два слова, нашкрябані синім маркером абияк, просто навскоси якогось рекламного оголошення.
Але цей гострий стрімкий почерк він впізнає одразу, і впізнання це відлунює майже забутим вже відчуттям крижаної голки десь між ребер.
Тому що це почерк Шерлока.
-
-
14.03.2013 в 11:20Щоправда, яснішою від того ситуація не стає.
Меблі й парфуми – саме з ними виявляється пов’язаною переважна більшість результатів у видачі. Перше ж посилання приводить Джона на офіційний сайт однойменного бренду: дизайн під псевдо-вінтаж, шляхетне поєднання темно-брунатового і тьмяної бронзи; світлі літери на темному тлі. Він мимохідь продивляється каталог, недовірливо гмикає, вгледівши цінники під крихітними до смішного флакончиками – і закриває вікно переглядача. Який стосунок може мати заштатна журналістка в піджаку із заяложеними ліктями до цих гламурних витребеньок?
А отже - це достеменно не те.
Але що тоді – те?
В соцмережах Джон, попри блогерський досвід, орієнтується не вельми. Втім, навіть цього «не вельми» для того, аби відшукати всі наявні профілі повних тезків відомого дизайнера, цілком достатньо. Тезків виявляється чимало – із півсотні в Великобританії, два десятки в Штатах і з десяток у всіх інших країнах; Джон тре очі, у які наче піску насипали, спускається до автомату поверхом нижче за кавою і, відсьорбуючи огидну бурду з паперового стаканчика, передивляється усі профілі до єдиного.
Авжеж, щонайменше половина з усіх цих аккаунтів – фальшивки. Втім, проблема навіть не в цьому – а в тому, що жоден – жоден! – з них, схоже, не має ані найменшого стосунку до цієї.
Чи він просто погано шукає?..
…Джон вимикає комп’ютер, коли непроглядні потемки за вікном змінюються бляклим, наче розводнене молоко, світанком. Скривившись, допиває вже повністю вихололу каву. Зводиться, розпростовуючи ниючу спину, підходить до вікна і притуляється чолом до шиби.
…Ні, можна, авжеж, припустити, що цей КК, ким би він не був, до клятої журналістки не має жодного стосунку, а Шерлок просто записав інформацію щодо якоїсь іншої справи на першому ж аркуші паперу, що трапив попід руку. Еге ж, можна. От тільки віриться в це приблизно так само, як в існування ѓобітів і драконів, адже Шерлок, попри свою неймовірну безладність у побуті, до усього, пов’язаного з роботою, ставився надзвичайно скрупульозно.
Отже…
Авжеж, замість сушити собі мізки, шукаючи невідомо що невідомо де, можна просто зателефонувати Лестрейду і поцікавитися, чи були напередодні Шерлокової… напередодні подій якісь справи, фігурантом по яких проходив би такий собі Клайв Крістіан. Але тоді доведеться пояснювати Грегу, якої нетечі воно мені здалося…
А й дійсно – якої?
Рік і два тижні.
Рік і два тижні, чорт забирай, і на могилі вже встигла пожовкнути і забуяти знов трава, і болю, здається, немає вже, так само, як немає й надії на диво. А тоскна порожнеча у грудях… - що ж, із нею, виявляється, цілком можливо існувати; варто лишень замкнути її на стонадцять замків і засувів, через край зашити обвуглену діру в душі грубою ниткою, перетягнути сталевими обручами вкриті потворними розколинами стіни власних бастіонів. Це колись я щиро вірив у те, що людей захищають друзі, а життя, в якому «нічого не відбувається», страшніше за смерть – нині ж розумію: cаме нічого-не-відбування і є найнадійнішим захистом. Ба ні, не «найкращим». Єдиним можливим.
…і головне – задля чого? Те, що Райлі – погань, відомо й без додаткових доказів… так само, як і те, що Шерлока не повернеш. А це означає, що хоч ким виявиться цей Клайв Крістіан – для мене особисто це нічого не змінить. Для мене все залишиться як є. Назавжди. І якщо так – то нащо?..
Ні.
Ні, ні, і ще раз ні.
Місце минулого – в минулому. За замками й засувами, під потворним, абияк зашитим шрамом, у клітці зі сталевих обручів… так треба. Мені – треба; адже повернутися з війни можна лишень один раз, і я свій шанс на повернення вже використав. А пам’ятати про щось – зовсім не означає цим чимось жити.
Знов увімкнутий шредер невдоволено чмихає; коли пасквіль Кітті Райлі остаточно відходить у небуття, Джон насилу відкриває неповоротку раму і, важко спершись на підвіконня, жадібно ковтає вогке і остудне вранішнє повітря.
Правильно.
Все правильно.
Інакше - не можна.
-
-
14.03.2013 в 11:21Шерлок іде майже одразу опісля Уотсонового візиту до «Діогена» - куди й навіщо, старшого брата, авжеж, сповістити не вважають за потрібне, а зовнішнє спостереження, із цілком зрозумілих причин, наразі відпадає. У Майкрофта заплановано три зустрічі, одна з яких у Букінгемському палаці, і дві міжнародні телефонні розмови, не згадуючи вже про достолиха інших справ; зціпивши зуби, він їде до офісу.
Коли – біля опівночі – Макрофт нарешті потрапляє додому, ледь живий від утоми, його зустрічають темрява і тиша. Кривлячись із досадою, він, так і не ввімкнувши світло, заходиться набирати номер – але телефон Шерлока вимкнений.
Так…
З одного боку, особливих приводів для хвилювання, наче б то, немає – навіть їхня мати не впізнала б молодшого сина у старезному обшарпаному дідугані у заяложених лахах, із обличчям, майже повністю схованим під кошлатою бородою.
А от із іншого...
Якби знайшовся б самогубця, який надумав би спитати Майкрофта Холмса, Великого і Жахливого М., який період у своєму неабияк багатому на події житті він вважає найважчим...
Останній рік. Останній рік, грець...
І справа зовсім не в поглядах скоса, не в плітках а чи ремарках у спину пошепки - на Бога, усі ці дурощі на Майкрофта не справили б жодного враження, навіть якби у його оточенні хтось би зважився на подібне... подібний несмак.
Ні… йдеться про інше.
Кожне життя добігає свого завершення.
Кожне серце врешті-решт розбивається на друзки.
Небайдужість – це зовсім не перевага.
Тоді, у тьмяно освітленому коридорі лікарняної трупарні… чи міг він бодай на мить уявити, скільки разів протягом наступних дванадцяти місяців йому відгукнуться ці слова?
Кожне життя…
Коли, невдовзі опісля вікопомної справи Ірен Адлер, Шерлок з’явився в нього посеред глупої ночі і заходився втаємничувати у свій «геніальний план», братів задум здався Майкрофтові не лише цілком здійсненним, але й не позбавленим певної… елегантності. Існували, щоправда, деякі деталі інформаційного штибу, які потребували обмізкування й ретельної підготовки… а ще треба було на кілька днів кудись запроторити надміру відданого молодшому «блоггера», аби не плутався попід ноги, бо ж достеменно полізе на амбразуру, але в цілому…
Хто ж знав, що все піде зовсім не так, як гадалося, і їхній суперник заввиграшки прорахує наперед усю партію аж до фіналу – примусивши Шерлока дійсно стрибати з бісового даху?..
Втім, як з’ясувалося, де в чому його молодший із тим схибленим покидьком один одного вартували – бо, доручивши Майкрофтові підготовчі роботи щодо «плану А», сам Шерлок потай зайнявся розробкою «плану Б», залучивши до нього невиразну дівицю-паталогоанатома, її родича зі служби рятунку й із десяток лондонських безхатьків – і навіть не здогадуючись, що саме він, цей зухвалий у своєму на-галай-балай-ідіотизмі про-всяк-випадок план, зрештою врятує його самого…
…Кожне серце…
…але не тих, кому до нього небайдуже.
На щастя, самого Майкрофта про те, що насправді відбулося на даху Бартса, люб'язно сповістили вже за кілька хвилин опісля - випередивши його власних, геть ошалілих від повороту подій, інформаторів. Смс-повідомлення надійшло на його "телефон для особливих випадків" із незнайомого номера; лишень чотири слова: "З ним усе гаразд" - але саме вони дали змогу продертися крізь непроглядне нічне жахіття декількох наступних годин, аж до тієї миті, коли у крихітній квартирці "невиразної дівиці" Майкрофт на власні очі побачив беззаперечно живого і майже неушкодженого (за винятком подряпин, легкого струсу й побічки від хитромудрих "паралізуючих" препаратів) Шерлока. Тут-таки з’ясувалося, що дівицю звуть Моллі, повідомлення йому надіслала саме вона, а всі події на даху зі стрибком включно розгорталися на очах у Джона Уотсона, який а) не знає; б) і найближчим часом не дізнається, бо…
Небайдужість – це зовсім не…
Перша ж – опісля – зустріч – на цвинтарі, під час похорону – розставила всі крапки над «ї». Той самий «план А», який виявився недостатньо переконливим для Моріарті, для Джона спрацював на всі сто – Майкрофта вважали мерзотним негідником, який пожертвував молодшим братом заради ілюзорної примари абсолютної влади. Що ж… неприємно, авжеж, але не смертельно; набагато більше непокоїло те, що із якихось незбагненних причин Джон, схоже, надумав винуватити в подіях на даху ще й себе із ним до кагалу. Жодних раціональних пояснень цьому в Майкрофта знайти не виходило; втім, йому все частіше спадало на думку, що у своєму ставленні до його молодшого всі вони - Джон, місіс Хадсон, Грег - керувалися не раціо, а чимось іншим.
Не-бай-ду-жість.
Ідіотське слово.
Бути небайдужим до когось - означає за цього когось боятись.
Боятись за когось - означає бути слабким.
Адже так?
...От хіба що слабаком Джона Уотсона не виходило вважати аж ніяк.
Ще не оговтавшись до пуття, братів ''блоггер" примудрився розгорнути неабияку кампанію, всерйоз намірившись відбілити Шерлокове добре ім'я; чого йому вартувало своєчасно блокувати всі можливі джерела розповсюдження інформації, "пересічний службовець британського уряду" воліє не згадувати. Менше з тим, відступатися Уотсон не збирався; Майкрофт спостерігав за цим застрашливим у своєму безнадійному завзятті "хрестовим походом" із сумішшю насмішкуватого співчуття, недовіри й мимовільного захоплення, дозволивши собі нарешті повірити в існування того, що досі скидалося йому за неможливе - відданості не через страх, зиск а чи корисливість, а просто... з небайдужості?
- Вона в Лондоні.
Братів голос за спиною лунає абсолютно несподівано - такою мірою; що Майкрофт не в змозі виявляється стримати нервовий порух, який, авжеж, не лишається непоміченим. Але - дивна річ - жодних ніщивних коментарів з цього приводу не надходить; Шерлок, все ще у веретті старого злидаря, але вже без гриму, стрімко заходить до кімнати і з розмаху падає у фотель. Ще секунду Майкрофт спантеличено дивиться на бліде втомлене обличчя молодшого, а потім до нього доходить сенс щойно почутих слів.
Вона в Лондоні.
Вона-в-…
- Неможливо, - каже він впевнено. – Мені б повідомили.
- Твоя система спостереження прогавила її в Брюселі три дні тому, - сповіщає Шерлок, зосереджено розплутуючи широчезний картатий шарф. – Тебе про це сповістити вони не зважили за потрібне. Отже, принаймні один із твоїх тамтешніх агентів отримує платню не лише від британського уряду, - шарф нарешті здається і його бридливо кидають на підлогу. – Якщо по всьому надумаєш з’ясувати, хто саме – звертайся.
Ця зверхня самовпевненість змушує Майкрофта міцно стулити губи. Авжеж, для взірцево-показового з’ясування стосунків зараз не час. І все ж таки…
- Цікаво, з чиєї кишені фінансуються твої інформатори, що ти аж так у них упевнений… - Шерлок обурено скидається і відкриває було рота… але щойної іронії в Майкрофтовому обличчі як не було.
- А тепер слухай мене уважно, - каже він жорстко. – З цього моменту – жодної самодіяльності. Жодної. Тепер це моя справа. Ти, здається, небіжчик?.. - от і посидиш кілька днів тихенько. Я все зроблю сам.
- Так кортить реабілітуватися в Джонових очах? - питає Шерлок невиразно; він вже встиг забратися до фотеля з ногами і тепер зосереджено розглядає кінчики власних зчеплених пальців.
Майкрофт згадує дуже-дуже спокійне попелясто-сіре обличчя з ніби вицвілими очима і кривиться.
- Доктор тут ні до чого,- каже з досадою. - Просто дозволь тобі нагадати, що наслідки твоєї попередньої зустрічі з цією, хм, леді ми обоє намагаємося ліквідувати увесь останній рік. Найменша похибка зараз зведе все на пси, отже...
- Отже, від тебе мені потрібні дві речі,- перериває молодший брат. - По-перше, декілька твоїх людей, аби перекрити вулицю. А по-друге, прикриття для Джона.
Дежа вю, думає Майкрофт. Бісове дежа вю.
- Який дах на черзі?- питає оманливо спокійно.
- Ненавиджу повторюватися, - форкає Шерлок зневажливо.- Цього разу я планую звичайне побачення - якщо тобі взагалі відомо, що означає це слово... - затнувшись, він якусь мить дивиться на брата, а потім провадить далі зовсім іншим тоном, без натяку на щойну в'їдливість.
- Сьогодні близько шостої вечора вона отримає повідомлення...
-
-
14.03.2013 в 11:21- Джон.
- Що, вибач? - Господи, чому б тобі просто не лягти спати, хлопче?..
Голос у Шерлока ледь хрипкуватий, але сна в ньому ані на йоту.
- Цього разу я не хочу жодних несподіванок,- Майкрофт недовірливо зводить брови, почувши власні думки проголошеними вголос. - Ти можеш... - він затинається, а потім завершує рішучо, прикипівши очима до власних долонь, - Ти можеш відрядити до нього когось зі своїх людей просто зараз?
Майкрофт приплющує на мить очі, вирівнюючи подих і стираючи мимовільну посмішку з обличчя, а потім озивається незрушно:
- Наскільки мені відомо, у твого доктора цієї ночі чергування й повна лікарня погорільців. Після такого на жодні авантюри сил у переважної більшості людей не стає, то ж швидше за все він зранку повернеться додому і цілісінький день відсипатиметься сном праведника... - Шерлок форкає щось недовірливе. - Ну гаразд, гаразд, якщо тобі так буде спокійніше - можна підключити зовнішнє спостереження за квартирою... А по всьому можеш сам завітати в гості... і, якщо справа обмежиться твоїм розквашеним носом, я вважатиму, що тобі дуже пощастило... - Майкрофт зітхає і зовсім іншим тоном додає без жодної паузи:
-До речі, тобі відомо, що ти його не вартуєш?
Десь в глибині будинку б'є годинник- третя ночі.
- Так, - каже Шерлок Холмс. І, коли Майкрофт, не вірячи власним вухам, зводить голову, повторює, - Так. Я це знаю.
-
-
14.03.2013 в 11:26- ...Як ви кажете? Райлі?..
Дівулі навпроти щонайбільше років двадцять; немилосердно намазюкані вії, кольорові пасма у вистриженому навскоси волоссі, срібні брязкальця на пальцях й пірсинг у лівій ноздрі. Дівуля навпроти витріщається на нього якось дивно; Джон пробує глянути на себе її очима... і подумки кривиться.
Цікаво, ким його вважає ця гарнюня? Покинутим бой-френдом, який не може змиритися з тим, що йому знайшли заміну?
- Так, Райлі. Кітті Райлі, - він дарує співрозмовниці найприємнішу усмішку зі свого арсеналу, а в голові у нього рефреном звучить одне-однісіньке запитання: що з біса я роблю?..
...Додому з лікарні він повертається о десятій ранку. А вже опів на першу сидить за столиком маленької кав'ярні, розташованої навпроти входу до редакції "The Sun".
Сім з гаком місяців тому, після вікопомної нічної розмови з Майкрофтом, Джон вже зробив спробу пробитися до головного редактора бісового таблоїда - намарно. Варто лишень було назвати власне ім'я на рісепшн у холі - як шлях йому заступили, матеріалізувавшись буквально нізвідки, двійко кремезних хлопів у однакових костюмах та з однаково невиразними обличчями. Авжеж, ніякого насильства - лишень бездоганна вічливість і настійливе прохання негайно зачинити за собою двері - ззовні. Зараз, можна було б, звісно, зробити ще одну спробу прорватися, сподіваючись на те, що пам’ять у редакційних церберів коротка… але для початку варто спробувати зустріч на нейтральній території. Тим паче, що о першій у редакції перерва на ланч, а просто навпроти – цілком пристойна кнайпа…
Коли годинник на зап’ястку нарешті показує першу, Джон вже встигає вмоститися за столиком біля вікна й замовити каву; наступні десять хвилин він мружить очі, намагаючись видивитися у натовпі, що рине з редакційних дверей, знайому постать і руді косми, але намарно. Схоже, любителька сенсацій надає перевагу обідам на робочому місті, думає Уотсон похмуро; перспектива чергового спілкування з редакційними сек’юріті особливого ентузіазму в нього не викликає…
…і авжеж саме цієї миті за сусідній столик опускається, на ходу відсьорбуючи каву, дівчина зі стрижкою усіх кольорів веселки.
Своє ім'я (Лінда) вона називає йому у перші десять секунд розмови; протягом наступних п'яти секунд Джон забуває його раз і назавше. Вона кумедна, обурливо юна і дуже балакуча, гарує стажеркою у відділі надзвичайних новин і авжеж мріє про славу щонайменше другої Керолайн Кун; Джон дуже серйозно запевняє малу, що в неї все попереду й епатажна Керрі ще проситиме в неї автограф...
...що, з біса, я роблю?..
... а потім мимохідь питається, чи знайома вона з...
Коли, двадцять хвилин, дві чашки кави й яблучне тістечко потому, амбітна веселкова стажерка зачиняє за собою кнайпові двері й, помахавши йому рукою, мчить назад до своїх надзвичайних новин, Джон розгублено дивиться на власну філіжанку, до якої він так і не торкнувся - і на мить міцно замружується, намагаючись дати раду отриманій інформації.
Маячня якась.
Це просто якась маячня.
...Авжеж, спочатку він вирішує, ніби вона щось наплутала - ніяк інакше її слова пояснити неможна. Але вона наполягає на своєму - ба більше, ображена його недовірою, витягає мобільний і заходиться телефонувати якійсь чи то Менді, чи то Венді з відділу кадрів - аби за трійко хвилин тріумфально сповістити, що-таки має рацію.
Серед співробітників "The Sun" жодної Кітті Райлі немає... ба більше, не було ніколи.
Так само, як і Кетлін Райлі, Кетрін Райлі - а чи іншої особи з таким прізвищем.
Авжеж, цьому мусить бути якесь пояснення... раціональне.
Тільки от знайти його у Джона чомусь поки що не виходить.
…Ні, авжеж, всі чортові ЗМІ співпрацюють із чортовими позаштатними кореспондентами. Але вони, ці кореспонденти, зазвичай не наділені вмінням випаровуватися без сліду – хоч як кепсько Джон розуміється на редакційних звичаях, в цьому він упевнений. Бо навіть якщо людина не входить до постійного штату, але співпрацює з виданням бодай епізодично – відомості про неї все одно у редакції цього видання зберігатимуться, еге ж?...
Отож, маємо два варіанти.
Перший – Кітті Райлі дійсно працювала у "The Sun", але тепер невідомо чому хтось там, у кабінетах, воліє цього не афішувати, тому дані про неї з редакційних аналів прибрали, і…
…і це повний дуризм. У першій-ліпшій бібліотеці й на відповідних сайтах можна знайти підшивку чортового таблоїда за останні декілька років… разом із усіма цидулками тієї зарази, починаючи з побрехеньок для останньої сторінки і завершуючи минулорічною «шокуючою правдою». У такий спосіб інформацію не приховують, а отже…
…отже, все ж таки, - варіант другий? І ніякої Кітті Райлі ані серед штатних, ані серед позаштатних кореспондентів "The Sun" дійсно немає й не було?..
Але це ще більший дуризм, ошелешено думає Джон і відсьорбує нарешті давно вже вистиглу каву, навіть не відчуваючи її смаку. Бо якщо на мить… бодай на мить припустити щось подібне, виходить…
…виходить, що та, кого він досі зважав просто спраглим визнання стервом, жадібною дурепою, замороченою тим покидьком, насправді…?
Та ні ж бо.
Ні.
Це вже занадто.
…не частина плану, але його активна учасниця.
Так?
Шерлок… він здогадувався про щось. І саме тому збирав на неї досьє – те саме, яке я, ідіот, згодував шредеру минулої ночі.
Але ж...
...не знав.
І досі не впевнений.
На зорову пам'ять Уотсон не скаржився ніколи - то ж нині наче наяву бачить руді, кепсько профарбовані косми, заплетені в дурнуваті кіски, дешевенькі кульчики з бірюзою у вухах і зап'ястки, що стирчать з куцих рукавів миршавого піджака. Чи можливо, щоб усе це...?
А з іншого боку...
З іншого боку- що я про неї знаю?
Ні, не так.
Чи я взагалі щось про неї знаю - напевне?
...опору благенького замка стає рівно на півтори хвилини. Відмички, дзенькнувши, летять до бездонної кишені пальта. Шерлок переможно форкає, ривком розчахує двері й клацає кнопкою ліхтарика.
- Джоне, не стовбич, тобі що, персональне запрошення..? - смикає закутою в кайданки рукою і першим переступає через поріг.
Уотсон страдницьки заводить очі, але вибору в нього нема, і слідом за другом він заходить до теплого й тихого нутра чужої квар...
...Філіжанка з так і не допитою кавою жалісно дзенькає, коли Джон рвучко схоплюється, мало не перекинувши кнайповий столик.
-
-
14.03.2013 в 11:26Взагалі-то, дотепер Уотсон вважав - і, як йому здавалося, цілком небезпідставно, - що вміє розмовляти з дамами елегантного віку. Принаймні, жодних проблем в нього не виникало ані з місіс Хадсон, ані з суворою завідувачкою відділенням місіс Гелоувей, ані зі дошкульною місіс Смітфілд з бухгалтерії, від якої потерпали всі колеги. Тому, коли на Хантінгтон-роуд двері йому відчиняє височезна й худа як тріска сива пані в костюмі, достеменно придбаному ще в сімдесяті, він приязно всміхається і дуже ввічливо сповіщає, що хотів би побачити даму, що винаймає квартиру на другому поверсі...
...абсолютно не розраховуючи, що йому - так само ввічливо, але абсолютно безапеляційно - порадять йти звідки прийшов.
Протягом наступних десяти хвилин Джон намарно намагається а чи прорватися до будинку, а чи видушити з "тріски" бодай щось. Авжеж, абсолютно безрезультатно. Впускати вона його не збирається - "Вибачте, сер, але мене не попереджали про жодних відвідувачів". Інформація ж про пожильців "є конфіденційною і розповсюдженню не підлягає", як повідомляє йому ця гримза з милою посмішкою. Вікна на другому поверсі, схоже, забрані щільними запонами а чи навіть фіранками; подумки порахувавши до десяти, Джон цікавиться, чи можна винайняти квартиру в цьому будинку - і здобуває рішучу, хоча й так само люб'язну відмову - жодного вільного помешкання немає. Можливо, якщо ви, сер, навідаєтесь десь ближче до кінця року...
...Додому Джон повертається близько четвертої дня. Нашвидкуруч розігріває в мікрохвилівці куплену дорогою піцу, заварює чай, а потім, приречено зітхнувши, відкриває дверцята комори...
...Найхимерніше, що він сам не знає до пуття, як у його новій квартирі опинилася ця невеличка коробка із підозріло знайомим манаттям. Він натрапляє на неї випадково, за кілька тижнів після переїзду - і, хоч як намагається, не може згадати, хто й коли примудрився її принести. От хіба що в тому, що сам він цього не робив, Джон може заприсягтися. Авжеж, найвірогіднішим кандидатом є такий собі чмир із парасолькою... але доказів жодних, то ж скандал влаштовувати буде явно недоречно. Але й на те, аби розбирати вміст, Джона не стає - він мимохідь чіпляє поглядом зв'язку відмичок на знайомому брелоці... і унаджує "привіт з минулого" якомога глибше у надра комірчини; все одно усе це причандалля вже ніколи йому не...
...знадобиться?!...
Серйозно!?..
...Брелок із відмичками, що минулого разу маячив просто нагорі, тепер вирішив пограти в хованки; Джон, мало не по лікоть запустивши руку в коробчині надра, спочатку намагається знайти його навпомацки, але під пальцями постійно опиняється щось не те. Після шостої чи сьомої спроби пошуки всліпу Джонові набридають, і він заходиться по одній витягати речі назовні.
Набір, відверто кажучи, дивний - але дуже... дуже Шерлоків. Вікопомний рожевий смартфон, якийсь нотатник у витертій обкладинці (лише два записи; мова Джонові невідома); лента Мьобіуса; старий вінтажний годинник із розбитим скельцем; зіжмаканий довжезний шарф - дякуючи Богу, брунатний, а не синій; напівпорожня упаковка нікотинових пластирів... Потім на очі йому нарешті потрапляє той самий брелок; Джон вкидає його до кишені джинсів і, заходиться складати мотлох назад до коробки...
... і спантеличено хмарить брови, коли в долоню йому випадає з пожужмленого абияк шарфа прозорий контейнер з двох окремих відділень, в кожному з яких лежить щось маленьке, подовгасте, з сірими і чорними цятками всередині.
Стоп... але це ж...
...гупає кров у скронях. Ошаліле серце нудотно калатає у горлі; власні квапливі кроки здаються неймовірно гучними й важкими у неживій тиші, й луна від них знавісніло гасає десь під височенною стелею старовинної будівлі коледжу. Не страх, ні, не страх - він давно вже розучився боятися, либонь, ще під час того нападу талібів на польовий шпиталь... -
...не страх.
Інше.
Тоскне, беручке - приречене й остудне усвідомлення вже-втрати; задушливим зашморгом, злим п'ястуком, що стискає під ребрами - все дужче, все безжальніше. Не встигнути... не встигнути, н е в с т и г н у...
Два темні силуети в прямокутнику вікна навпроти - опецькуватий і довготелесий; протилежне крило, хвилини три ходу як мінімум; їх немає, цих трьох хвилин.
Немає в мене.
Немає в тебе.
Немає в нас.
...т и?
Постріл.
І миттєве, мало не запаморочливе полегшення, коли опецькуватий силует у вікні навпроти валиться навзнак, а довготелесий вражено відсахується, кумедно змахнувши рукавами пальта.
Встиг.
Джон кривиться, неймовірним зусиллям волі відганяючи непроханий спогад. Якусь мить зачаровано дивиться на контейнер із двома капсулами всередині - і врешті відправляє його до тієї ж кишені, що й відмички. А потім абияк вкидає решту манаття назад до коробки і йде на кухню.
Чай вже встиг, авжеж, вихолоти; Уотсон допиває його, майже не відчуваючи смаку, повертається до кімнати і валиться на ліжко - спати.
До задуманого в нього є ще годин сім. Як мінімум.
-
-
14.03.2013 в 11:27Майкрофт Холмс нервує.
Майкрофт Холмс - нервує?..
Повірити в це складно, а от бачити на власні очі, виявляється, ще складніше. Шерлок, розтягнувшись на незручному жорсткому дивані в братовому офісі, спостерігає за старшим крізь напівприплющені повіки, і з кожною миттю почувається все більш... ніяково?..
Жодних причин для хвилювання, наче б то, немає. На Хантінгтон-роуд агентів зовнішнього спостереження переховується стільки, що з горою вистачило б на десяток озброєних до зубів бойовиків - "пересічний службовець британського уряду" вкотре блискучо проілюстрував власну "пересічність". План продумано до найменших дрібниць, прораховано буквально по секундах. Несподіванок бути не може... тому що не може.
І менше з тим Майкрофта допіру щось непокоїть.
Шерлоку це зовсім не подобається.
Так само йому не подобається, що Майкрофт за цей рік помітно постарів.
Шерлоку не хочеться думати, що він до того причетний.
Шерлоку не хочеться думати про це, але він думає все одно, і від цих думок чомусь відчуває дискомфорт. Майкрофт, який нервує, а тим паче, Майкрофт, який старіє - явище, яке аж ніяк не вписується в його картину світу.
- Якщо ти вже завершив витріщатися на мене, - прохолодно каже старший брат, не піднімаючи очей від монітору ноутбука, - то зроби ласку, зведися з канапи й збирайся. За десять хвилин ми вирушаємо.
- Коли все завершиться, я попрошу в Джона для тебе якесь заспокійливе, - сповіщає Шерлок задерикувато, одним метким рухом опиняючись на ногах.
- Доречніше буде попросити в нього якийсь засіб від синців, - приймає подачу старший брат. - Якщо поводитимешся гідним чином, я ладний зробити тобі цю маленьку ласку.
Шерлок гмикає і вже відкриває було рота, збираючись звично проїхатися по братовій вазі...
...коли оживає Майкрофтів "мобільний для особливих випадків".
Опорядковуючи перед свічадом шарф, Шерлок чує як брат, вислухавши співрозмовника, після секундного вагання кидає у слухавку коротке "Не втручатися. Продовжувати спостереження".
...несподіванок - не буде?...
-На Хантінгтон-роуд гості, - каже Майкрофт невиразно... і Шерлок, озирнувшись, бачить його обличчя.
...Потрапити до будинку вдається несподівано легко. Джон навіть думає, що, якби він був забобонним, достеменно зважив би це якимсь підступом від світобудови. По-перше, вулиця опів на першу ночі виявляється порожньою... себто, майже порожньою - не зважати ж на безхатька, що спить на лавці в кінці кварталу? Вікна не тільки в тому будинку, що Джона цікавить, але й у сусідніх із ним темні - мешканці сплять сном праведників.
По-друге, впоратися з замком на вхідних дверях вдається з першої ж спроби. Тихе "клак" лунає вже за хвилину Джонових не вельми вправних маніпуляцій з відмичками; і тієї ж таки миті до самого Джона приходить дещо запізнілий сумнів у власному психічному здоров'ї.
Може... може, все набагато простіше?...
...Стажерка з відділу новин почала працювати в "The Sun" вже після того, як Кітті Райлі виперли звідти за некомпетентність...
...У відділі кадрів з вини невігласів-комп'ютерників полетіла база даних...
...Тріска-домовласниця нічого не приховує - в неї просто розігрався артрит...
...В квартирі на другому поверсі живе добропорядна пенсіонерка, яка тримає фіранки зачиненими вдень, бо у неї очі болять від яскравого світла...
...а самому йому, замість вдиратися серед глупої ночі до чужої приватної власності, саме час брати лікарняний і добровільно здаватися лікареві Муру - вдруге...
Джон з досадою форкає й рішучо робить крок у тепле й сонне нутро будинку.
Хай вам грець, думає великий і жахливий М. Хай вам грець, я з вами усіма точно здурію скоро, слово честі...
- Ти можеш мені пояснити, якої нетечі твого приятеля туди понесло? - крізь зуби цікавиться він приречено - "тримати обличчя" не стає ані бажання, ані сил.
- Це я в тебе хочу спитати! - розстервлено гримає Шерлок. - Ти ж обіцяв, що його з очей не спустять! Куди твої довбані зовнишники дивилися?
Момент істини, зітхає Майкрофт подумки. Якою саме буде реакція брата на наступні промовлені ним слова, він уявляє надто добре, а тому голос його звучить абсолютно незрушно:
- Всі мої довбані зовнишники без виключення сидять на Хантінгтон-роуд в очікуванні твоєї чарівної знайомої.
Шерлок завмирає. В очах його стрімко змінюють одна одну спантеличеність, недовіра, злість...
...страх?
- Чекай... - каже він хрипко, і Майкрофт кривиться, наче від зубного болю. -Чекай... Ти ж обіцяв... Ми ж домовлялися... Ти що, не відправив до Джона прикриття?..
- У мене обмежена кількість людей, - повідомляє старший брат сухо. - Я не маю змоги розкидатися ними на твій розсуд. Зосередити усі наші сили на Хантінгтон-роуд здалося мені доречнішим.
Ще мить Шерлок незмигно дивиться на нього, а тоді, кинувши "Потім поговоримо" , заходиться натягати пальто.
Приплющивши очі, Майкрофт вичікує рівно п'ять секунд, а тоді сповіщає спокійно:
-На твоєму місті я б не квапився.
...Квартира порожня.
Джон розуміє це, щойно вдруге ляскають відмички і двері, ледь рипнувши, прочиняються; у залюдненому приміщенні повітря ніколи не буває таким - задушним, затхлим, неживим. Ні, тут не живуть... причому, не живуть уже тривалий час, а отже...
...отже, всю цю недолугу авантюру можна... ба ні, слід завершувати. Кітті Райлі він тут не знайде достеменно.
Джон клацає кнопкою ліхтарика і переступає поріг.
-
-
14.03.2013 в 11:27Майкрофт Холмс нервує.
Майкрофт Холмс - нервує?..
Повірити в це складно, а от бачити на власні очі, виявляється, ще складніше. Шерлок, розтягнувшись на незручному жорсткому дивані в братовому офісі, спостерігає за старшим крізь напівприплющені повіки, і з кожною миттю почувається все більш... ніяково?..
Жодних причин для хвилювання, наче б то, немає. На Хантінгтон-роуд агентів зовнішнього спостереження переховується стільки, що з горою вистачило б на десяток озброєних до зубів бойовиків - "пересічний службовець британського уряду" вкотре блискучо проілюстрував власну "пересічність". План продумано до найменших дрібниць, прораховано буквально по секундах. Несподіванок бути не може... тому що не може.
І менше з тим Майкрофта допіру щось непокоїть.
Шерлоку це зовсім не подобається.
Так само йому не подобається, що Майкрофт за цей рік помітно постарів.
Шерлоку не хочеться думати, що він до того причетний.
Шерлоку не хочеться думати про це, але він думає все одно, і від цих думок чомусь відчуває дискомфорт. Майкрофт, який нервує, а тим паче, Майкрофт, який старіє - явище, яке аж ніяк не вписується в його картину світу.
- Якщо ти вже завершив витріщатися на мене, - прохолодно каже старший брат, не піднімаючи очей від монітору ноутбука, - то зроби ласку, зведися з канапи й збирайся. За десять хвилин ми вирушаємо.
- Коли все завершиться, я попрошу в Джона для тебе якесь заспокійливе, - сповіщає Шерлок задерикувато, одним метким рухом опиняючись на ногах.
- Доречніше буде попросити в нього якийсь засіб від синців, - приймає подачу старший брат. - Якщо поводитимешся гідним чином, я ладний зробити тобі цю маленьку ласку.
Шерлок гмикає і вже відкриває було рота, збираючись звично проїхатися по братовій вазі...
...коли оживає Майкрофтів "мобільний для особливих випадків".
Опорядковуючи перед свічадом шарф, Шерлок чує як брат, вислухавши співрозмовника, після секундного вагання кидає у слухавку коротке "Не втручатися. Продовжувати спостереження".
...несподіванок - не буде?...
-На Хантінгтон-роуд гості, - каже Майкрофт невиразно... і Шерлок, озирнувшись, бачить його обличчя.
...Потрапити до будинку вдається несподівано легко. Джон навіть думає, що, якби він був забобонним, достеменно зважив би це якимсь підступом від світобудови. По-перше, вулиця опів на першу ночі виявляється порожньою... себто, майже порожньою - не зважати ж на безхатька, що спить на лавці в кінці кварталу? Вікна не тільки в тому будинку, що Джона цікавить, але й у сусідніх із ним темні - мешканці сплять сном праведників.
По-друге, впоратися з замком на вхідних дверях вдається з першої ж спроби. Тихе "клак" лунає вже за хвилину Джонових не вельми вправних маніпуляцій з відмичками; і тієї ж таки миті до самого Джона приходить дещо запізнілий сумнів у власному психічному здоров'ї.
Може... може, все набагато простіше?...
...Стажерка з відділу новин почала працювати в "The Sun" вже після того, як Кітті Райлі виперли звідти за некомпетентність...
...У відділі кадрів з вини невігласів-комп'ютерників полетіла база даних...
...Тріска-домовласниця нічого не приховує - в неї просто розігрався артрит...
...В квартирі на другому поверсі живе добропорядна пенсіонерка, яка тримає фіранки зачиненими вдень, бо у неї очі болять від яскравого світла...
...а самому йому, замість вдиратися серед глупої ночі до чужої приватної власності, саме час брати лікарняний і добровільно здаватися лікареві Муру - вдруге...
Джон з досадою форкає й рішучо робить крок у тепле й сонне нутро будинку.
Хай вам грець, думає великий і жахливий М. Хай вам грець, я з вами усіма точно здурію скоро, слово честі...
- Ти можеш мені пояснити, якої нетечі твого приятеля туди понесло? - крізь зуби цікавиться він приречено - "тримати обличчя" не стає ані бажання, ані сил.
- Це я в тебе хочу спитати! - розстервлено гримає Шерлок. - Ти ж обіцяв, що його з очей не спустять! Куди твої довбані зовнишники дивилися?
Момент істини, зітхає Майкрофт подумки. Якою саме буде реакція брата на наступні промовлені ним слова, він уявляє надто добре, а тому голос його звучить абсолютно незрушно:
- Всі мої довбані зовнишники без виключення сидять на Хантінгтон-роуд в очікуванні твоєї чарівної знайомої.
Шерлок завмирає. В очах його стрімко змінюють одна одну спантеличеність, недовіра, злість...
...страх?
- Чекай... - каже він хрипко, і Майкрофт кривиться, наче від зубного болю. -Чекай... Ти ж обіцяв... Ми ж домовлялися... Ти що, не відправив до Джона прикриття?..
- У мене обмежена кількість людей, - повідомляє старший брат сухо. - Я не маю змоги розкидатися ними на твій розсуд. Зосередити усі наші сили на Хантінгтон-роуд здалося мені доречнішим.
Ще мить Шерлок незмигно дивиться на нього, а тоді, кинувши "Потім поговоримо" , заходиться натягати пальто.
Приплющивши очі, Майкрофт вичікує рівно п'ять секунд, а тоді сповіщає спокійно:
-На твоєму місті я б не квапився.
...Квартира порожня.
Джон розуміє це, щойно вдруге ляскають відмички і двері, ледь рипнувши, прочиняються; у залюдненому приміщенні повітря ніколи не буває таким - задушним, затхлим, неживим. Ні, тут не живуть... причому, не живуть уже тривалий час, а отже...
...отже, всю цю недолугу авантюру можна... ба ні, слід завершувати. Кітті Райлі він тут не знайде достеменно.
Джон клацає кнопкою ліхтарика і переступає поріг.
-
-
14.03.2013 в 11:28Розбита ліва брова мляво пульсує болем і вже починає, здається, набрякати; уявивши собі погляди, якими завтра... ба ні, вже сьогодні!... обмінюватимуться в нього за спиною відвідувачі офісу на Пел Мел, Майкрофт кривиться. Лишається, хіба що, сподіватися, що Шерлок, якого він залишив під наглядом власної терміново викликаної охорони, не рознесе під три чорти будинок до його повернення...
...Небайдужість - це зовсім не...
Я не знав, подумки каже він власному тьмавому відображенню у шибі, поки авто мчить вулицями. Я, чорт забирай, гадки не мав... нормальні люди після нічної зміни відсипаються вдома, а не пруться шукати пригод собі на... ставлячи під загрозу власне життя й чужі плани. Нормальні люди не можуть бути такою мірою зав'язані на ненормальних людей, щоб їхні долі ставали взаємозалежними. Так не буває.
Кожне серце врешті-решт...
Як хороше, що в мене серця немає, думає Майкрофт Холмс - а за кілька хвилин потому "ягуар" стає наче вкапаний. Темрява розсвічена маячками "швидкої" і поліцейських машин; серйозна аварія; довжелезний корок; спецперепустка не дійсна.
Джон сам не знає до пуття, що збирається шукати в порожній квартирі. Власне, він не певний, що в порожній квартирі взагалі є, що шукати.
Верхнє світло вмикати, либонь, все ж не варто, хоча вікна, як він і думав, не лишень забрані жалюзі, але й запнуті важкими фіранками. Двері він замикає також - ізсередини. Промінь ліхтарика гасає стінами й стелею, мимохідь вихоплюючи з темряви візерунок шпалерів, якийсь меланхолійний пейзаж у дешевій рамці, вазу на столі біля вікна, кришталеві підвіски важкезної люстри...
Протягом наступних десяти хвилин Уотсон тиняється вітальнею, методично оглядаючи всі полиці й перетрушуючи всі шухляди, потім піднімається на другий рівень до спальні і так само ретельно проводить обшук там.
Авжеж, абсолютно надаремне.
Жодної особистої речі; ані старих газет, ані забутого нотатника, ані візитівки, що випадково завалилася вглиб шухляди. Ні-чо-го. Звичайнісінька зйомна квартира, що вже тривалий час лишається без пожильців, пересічна й безлика, така ж, як і тисячі інших зйомних квартир. От хіба що...
Хіба що...
Раптове химерне відчуття того, що він прогледів-таки щось, до чорта важливе, - настільки гостре, що сироти беруть шкіру. Не інтуїція, ні, ніяка це не інтуїція - та сама здатність передчувати, що колись в Афганістані декілька разів рятувала йому життя, вже рік, два тижні і два дні знічено мовчить. Не інтуїція, але...
Щось із побаченого неправильне.
Якийсь із фрагментів паззла не пасує до інших.
Який саме?
Відповідь дзигою крутиться в голові, маячить просто перед очима - ну ж бо, здогадайся, давай! Джон завмирає біля сходів, що ведуть на другий рівень, у марній спробі здолати раптове запаморочення - те, про що забороняв собі думати, що майже навчився не пам'ятати, накриває крижаною хвилею; і стогнуть під несподіваним натиском замки й засуви, і пульсує болем від тих, річної давнини, кайданок лівий зап'ясток... -
...а потім у замку, ледь клацнувши, обертається ключ, і кімнату затоплює яскраве світло.
Першої миті Джон бачить лишень силует - непевний і темний, розмитою плямою чорноти. Потім, коли очі звикають до зміни освітлення, з'ясовується, що у дверному прочілі стоїть жінка.
У жінки чорне як ніч волосся, що ледь сягає плечей і світла-світлісінька, майже білосніжна шкіра - ефектне поєднання, думає Джон якось відсторонено, розглядаючи незнайомку. Вона, власне, уся... ефектна, від цієї самої зачіски і аж до носаків елегантних, на височенних підборах, чобітків; чимось невловимо нагадує вікопомну власницю вікопомного камерофона, дарма, що риси обличчя ані трохи не схо...
...потім їхні очі зустрічаються - і Джон розуміє, хто перед ним.
-
-
14.03.2013 в 11:28Між спраглою визнання миршавою журналісточкою в обшарпаній спідниці і цією - стильною і впевненою - спільного немає аж нічого. Окрім того, що це одна й та сама людина.
Збагнути це... важко.
Джон поки що й не намагається.
Поки що він просто дивиться - і та, що стоїть у дверях, дивиться на нього також, і на якусь долю секунди вираз її обличчя стає дивним - таким, наче на його місці вона сподівалася побачити когось... іншого? Але вже за мить яскраві пухкі губи розтягуються у посмішці - надто широкій, аби зважити її щирою.
- Оце так... Друг-доктор власною особою. Давно не бачилися, Джеймсе, - з того погляду, яким супроводжується звертання, цілком зрозуміло, що його ім'я вона пам'ятає пречудово.
Уотсон мовчить; так і не дочекавшись жодної реакції з його боку, вона форкає ледь чутно. Обходить його, наче недолугий предмет меблювання, зачепивши шлейфом якихось складновигаданих парфумів, і опускається у фотель, мимохідь кинувши сумку на журнальний столик.
- Ну й на чорта я вам здалася? – питає вона весело - і ці недоречні, абсурдні веселощі стають останнім доказом.
Доказом того, що недолуга журналістка Кітті Райлі - така ж фікція, як і добряга-актор Річард Брук, добропорядний оповідач вечірніх казок на дитячому каналі. Її немає і не було ніколи - так само, як немає і не було ніколи його.
Фантом. Ілюзія. Машкара.
-Хто ви? - насилу вимовляє Джон, відчуваючи, що від цього відкриття стають сторч волосинки в нього на руках. - Як вас звуть... насправді?
Та, що була Кітті Райлі, насмішкувато зводить тонкі брови.
-Я думала, це ви мені скажете. Як гадаєте, яке ім'я мені пасуватиме? Ну ж бо, сміливіше! Ліз? Карен? Міранда? А може Джоан?
-
-
14.03.2013 в 11:29- Ви не журналістка, - запитанням це не звучить, це звучить констатацією факту, і та, що була Кітті Райлі, широко всміхається, наче вчителька, яка щиро радіє успіхам учня-тупака.
- Звісно, що ні! З чого б мені нею бути?.. Але роль була супер. І зіграна нівроку, як гадаєш?.. "От, подивіться, подивіться, у мене є докази! Він актор, якого Шерлок Холмс винайняв на роль Моріарті! Ніякого іншого Моріарті не існує!" - вона підморгує йому чи не змовницьки. - Бачив би ти тоді своє обличчя! "Шерлоку, не мовчи, може поясниш, бо я вже геть заплутався!" - передражнює дуже схоже. - Ти ж теж засумнівався, правда? Навіть ти, його вірний цуцик!
Скляна голка, та сама, що вже рік чаїться зліва під ребрами, раптом оживає - спалахом їдкого нестерпного болю, від якого Джон втрачає на мить можливість дихати. Кімната і чорноволоса жінка пливуть перед очима, наче взявшись брижами; єдине, що бачить він із абсолютною, безжальною чіткістю...
- Отож бо, - киває та, що була Кітті Райлі, перехопивши його погляд. - Ми були певні, що рано чи пізно ви неодмінно дістанетесь сюди, а тому вирішили залишити маленький подаруночок. Стимул для подальшої гри. "Вдавай". Підказка. Великими літерами й на видноті. Але для геніального Шерлока це було надто банально, так? Авжеж, код-ключ, що відмикає будь-які двері - це ж набагато цікавіше, ніж особливості декору квартири якоїсь там журналісточки...
-Навіщо вам все це? - питає Джон, насилу відводячи нарешті очі від безжального у своїй зухвалій очевидності Make believe на стіні. - Ви... Навіщо? Через гроші? Він платив вам?
Та, що була Кітті Райлі, знизує плечима і ледь кривиться - натяком на досаду.
- Ну нащо одразу так банально... "Гроші", "платив"... Чому б не припустити, що мистецтво може існувати заради мистецтва, а гра - заради гри?.. Втім, якщо чесно, мені й справді платили... але це був швидше приємний бонус. Головне інше... - вона замовкає, а наступної миті зводиться - одним плавним, але водночас вивіреним рухом, який знов нагадує Джону Ту Жінку. Тепер вони стоять один навпроти одного; зовсім близько він бачить ледь примружені зеленкуваті очі й крихітну родимку над кутиком губ.
- Капітан Джон Уотсон... - каже та, що була Кітті Райлі, напівпошепки. - Військовий лікар, - теплі пальці торкаються Джонової щоки. - Скальпель і гвинтівка. Скількох людей ти вколошкав, добрий докторе? Що тобі подобалося більше: рятувати життя чи його відбирати?
Джона пересмикує; до горла підступає гарячий клубок. Незугарно сахнувшись, він дивиться, як жінка, яка називалася Кітті Райлі, наче й не було нічого, опускається назад у фотель.
- Коли мій добрий друг Джим Моріарті запропонував мені взяти участь в цьому маленькому спектаклі... - каже довірчо, дивлячись на Джона знизу вгору, - ...він клявся й божився, що цього разу він підготував щось особливе. Дійсно особливе. То ж я розраховувала, що гра буде цікава. Але я навіть не уявляла, що вона буде цікава такою мірою!.. - Джон мовчить, наче йому заціпило, і вона провадить далі, зосередженно роздивляючись перстень на підмізинному:
- До речі, ти ніколи не замислювався над тим, звідки в людей ця ідіотська готовність вірити у будь-яку бздуру, якщо її проголосять з першої сторінки? Сприймати її за істину в останній інстанції - всупереч власному досвіду і здоровому глузду?... Глупство. Невже не зрозуміло, що редактори таблоїдів так само продаються й купуються, як і звичайні люди? Хіба що ціна в цьому випадку буде трохи вища. Але воно того варте, правда?
Джон мовчить.
- Між іншим, я думала, що буде важче, - повідомляє та, що була Кітті Райлі. - Бо одне діло - читачі "The Sun", для яких Шерлок Холмс - просто... як там воно було?... "людина в капелюсі", здається? ... а зовсім інше - ті, хто Шерлока Холмса, наче б то, добре знає. Колишні клієнти... чи цей ваш інспектор із собачими очима й ідіотським прізвищем. Здавалося б, вони в нашу маленьку казочку достоту не повірять. Джим навіть збирався зробити певну ділову пропозицію тим двом йолопам з інспекторового почту – ну, дівиці й носатому. Сподівався, що тоді вони поступово переконають свого шефа, що його дорогоцінний Шерлок насправді брехун і маніяк-психопат… - вона робить паузу, сподіваючись якоїсь реакції… - але надаремне. – Так от, уявляєш, - жодних додаткових стимулів не знадобилося! Таке враження, що всі знайомі містера Холмса тільки й чекали слушної нагоди… чи команди «Фас!». Зворушлива одностайність. З чого б це, як гадаєш?..
Джон мовчить. У Джона паморочиться в голові; густа й гаряча задушлива хвиля запинає світ непроглядно-червоним, не лишаючи ані думок, ані бажань, окрім єдиного - задушити цю сволоту тут і зараз. Бо ця погань не має права…
Скількох людей ти вколошкав, добрий докторе?
Неймовірним зусиллям він змагає млість і негнучкими пальцями витягає з кишені той самий контейнер із двома капсулами. Під її пильним поглядом насилу відчеплює тугу кришечку, перегортає коробочку і обидві пігулки вигулькують на стіл обіч.
- Обирайте, - каже Джон, не чуючи власного голосу.
Вона дивиться на пігулки, потім на нього – і її брови насмішкувато повзуть догори.
- Навіть так?!.. Це вже серйозно! Та ну, невже ті самі?.. - неквапом бере одну з капсул і роздивляється її проти світла. - Отакої... Він їх що, зберіг як військовий трофей?
-Обирайте, - повторює Джон, відчуваючи, що від ненависті в нього зводить щелепи. Та, що сидить навпроти, відчуває це також - вона непоспіхом кладе капсулу на стіл і кривить губи в натяку на глумливе співчуття.
- Що, скучив за гострими відчуттями? - цікавиться, довірливо притишивши голос, і дивиться Уотсонові просто в очі. - Таки недарма, виходить, про вас патякали всяке… «переконаний холостяк». Така відданість, це ж треба… - раптом вона ледь подається вперед у своєму фотелі, увіп’явшись в Джонове обличчя розширеними у запалі очима. – Слууухай… ну може хоч тепер ти скажеш мені, спали ви з ним, чи…?
Либонь, на якусь мить Джон-таки остаточно втрачає жалюгідні рештки самоконтролю. Либонь, та, що була Кітті Райлі, розуміє це. Так чи інакше, вона примирчо скидає руку.
- Ну все, все... - форкає зневажливо. - Теж мені, і пожартувати не можна... - погляд її наче магнітом притягує те, що лежить на столі. Облизнувши губи, вона знов піднімає на Джона погляд.
- Слухай, добрий докторе... А ти ж не знаєш, у якій з них отрута, еге ж? Тоді чому ти такий упевнений, що ця капсула дістанеться саме мені, а не навпаки? П'ятдесят на п'ятдесят - розклад не з найліпших. Не боїшся залишити своїх пацієнтів напризволяще? - відповідати Уотсон не збирається, але щось у його обличчі, схоже, є красномовнішим за будь-які слова, тому що вона киває, наче нічого іншого й не сподівалася.- А, ну звісно. Я й забула. Ті, що на боці янголів, не бояться. Принаймні, за себе... От за тих, хто поруч – інша справа… - вона побіжно кривиться в якійсь химерній посмішці. - Незлецьки ж ти віддячиш своєму дорогоцінному Шерлоку, якщо здохнеш сьогодні. Джиму сподобалося б… - затинається на мить, вдивляючись в його обличчя – і яскраві зеленкуваті очі вражено розширюються. – Та ну… Що, чесно? Та ні ж бо… Ти не знаєш? Справді не знаєш?
Авжеж, все це якийсь підступ, думає Джон; вона просто тягне час й відволікає увагу, це цілком очевидно, інакше й бути не може; щось подібне бачено-перебачено мільйон разів, елементарний психологічний прийом – приспати пильність балачками; не вестися, ні, в жодному разі не вестися…
- Про що ви? – питає він.
Та, яка була Кітті Райлі, відповідає не одразу; вона все ще роздивляється його, наче вперше бачить, і недовіра її на очах змінюється якимось веселим здивуванням.
- От халепа, - говорить вона нарешті. – Людина один-єдиний раз спромоглася на шляхетний вчинок, а ніхто про це так і не дізнався. Не позаздриш, що називається… - вона знов замовкає, незвідь-що видивляючись у Джоновому обличчі, а потім питає з цікавістю:
-Ти що, справді думаєш, що цей твій Холмс був із тих, хто ладен вкоротити собі віку через якісь убогі цидулки в газеті?
-
-
14.03.2013 в 11:29«Джоне, зроби те, про що я прошу. Будь-ласка. Розвернися і йди туди, звідки прийшов».
Троє друзів, каже та, що була Кітті Райлі. Телепень-інспектор, та стара шкапа, ваша домовласниця, і ти сам.
«Подивися вгору. Я на даху. Я… Я не можу спуститися, то ж доведеться так».
Троє снайперів, каже та, що була Кітті Райлі. Троє снайперів, три кулі, три жертви.
«Пробач. Це все правда… те, що кажуть про мене. Я й справді вигадав Моріарті».
Це була Джимова умова, каже та, що була Кітті Райлі. Єдиний спосіб зупинити снайперів. Єдина можливість врятувати вас трьох – стрибнути вниз.
«Вважай цей дзвінок моєю запискою. Це ж так люди роблять зазвичай? Залишають записку?»
Ціна вашого життя, каже та, що була Кітті Райлі. Ціна твого життя – його смерть. Розумно, правда?
«Прощай, Джоне».
-
-
14.03.2013 в 12:03-Маєш кепський вигляд, Джеймсе, - сповіщає жінка, що сидить у фотелі. - Геть кепський. Вірному цуцику перебили хребта. Бідний песик. До речі… а яку капсулу ти сподіваєшся отримати – тепер?
-Я вам не вірю, - каже Джон – і ледве чує власний голос крізь гупання крові у скронях. – Шерлок… Він не став би цього робити… через сентименти. Я не вірю.
Та, що була Кітті Райлі, дивиться на нього ледве не з жалем.
-Брешеш.
-Брешу, - легко погоджується він. Не зводячи з неї очей, простягає руку до столу й бере першу з капсул, яка потрапляє під пальці.
І тоді жінка-без-імені у фотелі всміхається – і граційним жестом підсуває до себе іншу.
Той момент, коли розчахуються, мало не злетівши з верей, двері, і в кімнаті опиняється сила-силенна людей, вони пропускають. Обоє.
-
-
14.03.2013 в 12:04...Від власних колег зі "швидкої" відкараскатися вдається не одразу; Джонові запевнення в тому, що з ним усе гаразд, особливої довіри в них, як не дивно, не викликають. "Антишоковий" коц відгонить дезинфектантом і чомусь помаранчами; похмурий сивань перевіряє реакцію зіниць, вимірює тиск, а потім без зайвих розмов вгачує одну за одною дві ін'єкції у вигин ліктя. Назва препаратів змушує Уотсона скривитися - ким вони його вважають, дівицею-істеричкою? - повзати тепер цілий день сонною мухою...
- через мене -
Усі під'їзди до будинку заблоковані поліцейськими автівками; ніч розсвічена миготінням маячків. Джон намагається видивитися бодай одне знайоме обличчя, але марно. Більше того, люди в одностроях наче не помічають його - втім, дивним це здається лишень до тієї миті, коли замість медиків поруч із Уотсоном опиняються двійко молодиків в однакових костюмах і дуже ввічливо просять пройти з ними.
"Ягуар" припаркований неподалік, майже одразу за поліцейським кордоном; його власник стоїть обіч, задерши голову і видивляючись щось, лишень йому відоме, в нічному небі. Парасольки при ньому немає.
Джон зупиняється за декілька кроків від людини й авта; його неговіркий супровід зникає так само непомітно, як і з’явився.
- Коли наступного разу я потребуватиму, аби мені мало не звели на пси важливу операцію, на підготовку якої пішла сила-силенна часу й зусиль, я вишлю вам особисте запрошення, - сповіщає Майкрофт Холмс сварливо. - До речі, якщо хочете знати мою думку, отруйні обидві капсули - після епізоду з моїм братом він збирався виводити Джефа Хоупа з гри, то ж подбав про те, аби не лишати свідків.
Збагнути, що йдеться про дворічної давнини таксиста, виходить не одразу; водночас Джон намагається второпати, чи справді з лівою стороною обличчя в того, хто стоїть навпроти, щось негаразд, а чи це йому ввижається у тьмавому світлі ліхтарів. Зосередитися до пуття чомусь не вдається; голова здається лункою, порожньою і запаморочливо-невагомою. У довколишніх будинках одне за одним загоряються вікна; схоже, теми для обговоренням місцевим мешканцям вистачить тепер на декілька тижнів…
- Ви цілу вулицю сколошкали, - каже Джон нарешті, аби сказати хоч щось, і Майкрофт кривиться з досадою.
- На Бога. Тільки не кажіть, що це справді вас турбує.
- через-мене -
- Всім цим людям за декілька годин вирушати на роботу. Так само, як і мені.
Незвідь-чому остання фраза на того, хто стоїть поруч, враження справляє дивне - Уотсона дарують несподівано чіпким, якимось недовірливим поглядом.
- З вами все гаразд? - питає Майкрофт Холмс, і чи не вперше за увесь час їхнього знайомства голос його звучить так, як і належиться нормальному людському голосу - в ньому немає ані зверхньості, ані ввічливого сарказму, ані відстороненої прохолоди. Джон із млявим подивом зводить очі на "пересічного службовця британського уряду" - і бачить немолодого, не вельми здорового і неймовірно втомленого чоловіка з набряклим обличчям і гіркими зморшками біля губ.
Якийсь час Уотсон намагається згадати, за віщо він цілий рік відчайдушно й безнадійно ненавидів цю людину... - але безуспішно. Сам Майкрофт між тим запрошуючо киває на "ягуарові" дверцята.
-Сідайте. Підкину вас додому.
Авжеж, нікуди сідати Джон не збирається, але озвучувати це вголос в нього чомусь не стає сил; він відбувається заперечним жестом і щосили намагається згадати, де, чорт забирай, знаходиться і у який бік рушати, аби натрапити на таксі.
- черезменечерезменечерезчерезме-
- Було б конче неразумно з вашого боку утнути цієї ночі ще якусь дурість, - каже Майкрофт йому в спину.
Джон не обертається.
Блимаюче світло від маячків поліцейських машин і швидкої перетворює обличчя старшого Холмса на химерну, страшнувату й трохи не від світу цього машкару. Якусь мить він пильно дивиться докторові вслід, аж потім витягає свій телефон для "особливих випадків" і натискає кнопку швидкого набору.
- На твоєму місці я б поквапився з воскресінням, - каже Майкрофт оманливо спокійно, щойно на тому кінці дроту хапають слухавку. - Вона йому розповіла.
-
-
14.03.2013 в 12:04Джон Уотсон знає про це достеменно.
Одначе, зараз він не вважає за потрібне про це пам'ятати.
Бо інформація, отримана від жінки, яка була Кітті Райлі, також... несумісна.
Зі здоровим глуздом.
З картиною світу.
З життям.
Світла Джон не вмикає. Навпомацки заклацує зсередини вхідні двері і, не розуваючись, як був, у куртці, прямує до кухні.
На дві третини повна пляшка віскі в кухонній шафці - експроприйована в Гаррі десь із місяць тому. Треба було вилити на хрін, але все руки не доходили. От і згодилася...
Перші два ковтки він робить просто з горла - не відчуваючи ані смаку, ані міцності. Деякий час стоїть посеред кухні з пляшкою напереваги, а потім, так само навпомацки, йде в кімнату.
Проблеми з довірою, казала Елла Томпсон.
Проблеми з упевненістю в тому, що ти і твоє існування для іншої людини можуть бути... вартісними.
...То що, як тобі... доказ?
Незлецький?..
...мав здогадатися.
Мав зрозуміти, чорт забирай…
…зрозумів би…
...якби дозволив собі замислитися.
Якби дозволив собі пам’ятати про той день ще щось, окрім тиші-під-пальцями й блідого обличчя, розкресленого безнадійно-червоним.
Обвинувачення в шахрайстві, шельмування в газетах, знеславлене ім’я… як можна було навіть на мить повірити, що все це може бути настільки значущим – для такого, як він?..
Для такого нестерпно-зарозумілого, і гонористого, і по-котячому самолюбного? Для того, хто жив за принципом «Всі люди – ідіоти», а на чужу думку зважав лишень тоді, коли вона співпадала з його власною? Для того, хто увесь цей бруд, усі ці абсурдні інсинуації міг би за бажання заввиграшки спростувати – завдяки власному розуму і зв’язкам старшого брата? Для того, хто…
...Так от чому ти тоді так відганяв мене від будівлі. Хотів вивести з зони ураження… захисник, трясця твоїй ма... Все продумав. Витяг мене на Бейкер-стріт тим фальшивим дзвінком з нібито-швидкої… наплескав язиком казна-чого перед тим…
….Янгол-охоронець, ччччорт.
Дзеленчить у вухах.
Як ти міг?
Кретин, ідіот, чванливий самовпевнений покидьок… як-ти-міг?!
Звідки ти взяв, що мені потрібне власне життя – такою ціною?
Звідки взяв, що маєш право вирішувати – за нас обох?
Це я мав тебе захищати, геній довбаний.
Не ТИ мене, а Я - тебе.
Що ж ти накоїв…
Джон і сам не знає, скільки вже сидить так – у глупій пітьмі, згорбившись за письмовим столом і невидюще витріщаючись у темряву. Сухо печуть очі, а скляна голка зліва між ребрами перетворилася, схоже, на оскаженілого їжака, що гецає тепер у грудях. Але то байдуже, нехай собі... Так і треба. От тільки цей нестримний подзвін...
...подзвін?
...На те, аби збагнути, що телефон у кишені куртки, яку він так і не зняв, у Джона йде декілька хвилин; ще стільки ж - на те, аби витягнути його звідти. Будь-який нормальний дозвонювач за цей час вже встиг би від'єднатися з десяток разів...
На клавішу відгуку він натискає, навіть не глянувши, кому ж саме знадобився о такій порі.
- Алло.
- Джоне?! Джоне, це ти?
Жіночий голос у слухавці здається непевно-знайомим, але згадати, кому саме він належить, в Уотсона чомусь не виходить. Він просто тримає слухавку біля вуха і чекає, що буде далі.
-Джоне?! – голос звучить так, наче у його власниці от-от почнеться істерика. Це змушує нарешті зосередитися; Джон міцніше перехоплює мобільний і озивається вже більш твердо:
-Слухаю вас.
По той бік слухавки чути якийсь дивний звук – схоже, та, що телефонує, чи то схлипує, чи то видихає з полегшенням.
-Джоне, це Моллі. Моллі Хупер... – і, перш ніж він встигає вставити хоч слово. – Нам треба зустрітися.
-
-
14.03.2013 в 12:04Поки таксі везе його майже порожніми вулицями, Джон напівспить-напівмарить, відкинувшись на спинку сидіння.
(-... треба зустрітися. Просто зараз.
Неймовірним зусиллям він змушує себе сфокусуватися на голосі у слухавці.
Зустрітися.
Моллі Хупер.
Моллі Хупер каже, що їм треба зустрітися.
У Моллі Хупер щось ста...
-Щось сталося? - питає він.)
Темрява за вікном автівки поволі поступається місцем блідому, навіть на позір остудному світанку; у салоні тепло, але Джона нестримно морозить, такою мірою, що зуб на зуба не трапляє. Неслухняними пальцями він піднімає комір куртки, але сенсу від того аж нічого; зате он водій вже вкотре зиркає у дзекальце заднього виду, і обличчя в нього вельми промовисте...
Дежа вю.
(-...Ні.
Слово зривається з вуст раніше, ніж вона встигає договорити.
Раніше, ніж він встигає запитати себе, що, власне, вона робить на роботі о такій порі.
Моллі якось химерно зітхає й замовкає. Вона мовчить і дихає в слухавку так довго, що він не витримує першим.
- Послухай... - каже, плечем притискаючи телефон до вуха, і розтирає долонями заніміле, наче не своє, обличчя. - Послухай... Давай... давай я заїду... увечері. Додому. Ти коли... тобто, повертаєшся о котрій?
Моллі відповідає не одразу, а коли починає говорити нарешті, Джонові на мить здається, ніби кожне слово вона ретельно підбирає.
-Джоне, будь-ласка. Я не маю більше, до кого звернутися... Якщо ти зараз не приїдеш, я... - вона затинається. - Буде дуже-дуже погано. Мені... мені потрібна допомога.
Я не знаю, що робити... Що хочеш, хочеться сказати йому. Роби що хочеш, але я не поїду туди, я не можу, не тепер...
Вона схлипує - довго і жалісно, наче маленька дівчинка.)
Коли таксі гальмує нарешті, він так довго не може розрахуватися з водієм, що той, схоже, остаточно переконується, що його пасажир обдовбаний чим не треба. У вікно автівки він бачить Моллі - вона стовбичить біля службового входу, у накинутому на халат пальті ідіотського пісочного кольору. Коли Уотсон вибирається-таки з таксі, вона робить якийсь химерний рух, наче збираючись рушити йому назустріч - але лишається на місці.
Але й сам Джон знерухомлює також. Громада будівлі височіє просто перед ним, і від самого вигляду її в голові починає паморочитися, а до горла підступає їдка каламуть.
…жодного разу… відтоді. Оминав десятою дорогою, перекроював власний маршрут, не зважаючи на те, скільки додаткового часу відбере шлях… - «червона зона», проїзд заборонено, небезпечно для…
…а хіба це – життя?
Саме сьогодні. Авжеж. Коли ж іще.
…драговиння. Густе, грузьке, і кожен крок вимагає неймовірних зусиль, і сірі стіни все ближче – насуваються, заступаючи собою цілий світ, витискуючи повітря…
У Моллі Хупер на щоках дивний, якийсь лихоманковий рум’янець і підозріло блищать очі.
-Привіт, - каже Джон, роздивляючись горішній ґудзик її недоумкуватого пальта, що теліпається на одній нитці. – Слухай… тут, здається, цілодобовий китайський ресторан… за два квартали. Може, давай…
Моллі Хупер шморгає носом. Рум’янець на її щоках пломеніє маковим цвітом і це несподівано робить її майже гарненькою.
-Ти, напевне, мені тепер ніколи не пробачиш, - каже вона чомусь із полегшенням.
А потім рішучо бере його за руку і веде за собою.
У тьмяно освітлених увімкненими через одну люмінісцентними лампами коридорах о такій порі жодної живої душі. Чіпко тримаючись за Уотсонів лікоть, Моллі безугаву говорить щось, але Джон не розуміє жодного слова - її збуджений, нервовий голос зливається в суцільне пронизливе дзеленчання, що розпеченим свердлом угвинчується, здається, просто в мозок. Вчепившись терпнучими пальцями в ціпок, він дозволяє своїй супутниці фактично тягти його за собою, майже нічого не бачачи у мареві розжарено-червоних плям, що спалахують і гаснуть, спалахують і....
А потім просто перед ним опиняються двері, і Моллі Хупер заткається нарешті, і всміхається такою посмішкою, якої Джон в неї зроду не бачив, і заштовхує його всередину.
Потім він намагатиметься згадати…
(Та сама лабораторія. Та сама, де три роки тому…)
...що відчув…
(Афганістан чи Ірак?)
...тієї миті.
Намарно.
Тому що він не відчуває нічого.
Він просто дивиться.
Дивиться на того, хто незугарним бовваном стовбичить посеред цього царства штативів, пробірок, пляшечок із реактивами, мікроскопів, пінцетів і скальпелів - чорною кляксою на світлому тлі скла, і хрому, і нікельованого лабораторного причиндалля...
(Пропустіть… Пропустіть мене, я… Я лікар… Та дайте ж пройти, це мій…)
Джон дивиться.
Джон дивиться, і секунди, що розучилися раптом ставати хвилинами, завмирають на губах ім'ям; і світ дрібниться фасеточним бабчиним оком, божевільним калейдоскопом - з хаосу кольорових плям виринає то синя комета шарфа, то мальовничий безлад кучерів, то пальці, що увіп'ялися у край столу - аж до побілілих кісточок.
(Ще одне диво... для мене. Будь-ласка. Будь-ласка, будь...)
І тоді зраджує нарешті бісова нога - і Джон Уотсон незугарно валиться навзнак.
-
-
14.03.2013 в 12:05І, між іншим, у неї є для цього вельми вагомі підстави.
По-перше, як кожна нормальна людина, Моллі Хупер дуже не любить нічних телефонних дзвінків - навіть, якщо у слухавці лунає голос, якого вона не чула вже майже рік. Шерлок просить її негайно зателефонувати Джонові Уотсону й у будь-який спосіб змусити того якнайшвидше приїхати до Бартсу – і щось у його інтонаціях змушує її похолонути так, наче замість власної спальні вона опинилася раптом на Північному полюсі.
Коли Джон-таки відповідає на її дзвінок, вона вже встигає накрутити себе мало не до істерики – тому імпровізація на тему «damsel in distress» вдається на диво легко. Щоправда, перспектива відвідин лікарні Святого Варфоломея жодного захвату в її співрозмовника не викликає. Моллі, все ще під враженням від Шерлокового-не-Шерлокового якогось напівпридушено-крижано-ламкого голосу у слухавці, подвоює зусилля – і в результаті вже за годину з хвостиком стовбичить біля входу, остудно горнучись у накинуте на лабораторний халат пальто, і дивиться, як Джон незграбно вибирається з таксі й прямує до неї, страшенно накульгуючи.
Їй перед ним соромно.
Нестерпно, мало не до сліз соромно.
За кожен з трьохсот шістдесяти п’яти безкінечних днів цього бісового року, схожого на забарний страшний сон. За власні сльози тоді, під час похорону, за той ідіотський візит на Бейкер-стріт і недолугу спробу розрадити; за те, що увесь цей рік вона знала.
Взагалі-то, перед іншими їй соромно також – перед добросердою місіс Хадсон, і неговірким детективом інспектором Грегом, і навіть перед читачами свого блогу, який вона закинула тоді ж…
… але перед Джоном – найдужче.
Коли вони йдуть нескінченними коридорами, Моллі не витримує, і, затинаючись і плутаючись, починає говорити про те, яка ж вона рада, що все це нарешті завершується, що все тепер буде як раніше… - не розуміючи, що Джон не чує жодного її слова.
Власне, доходить це до неї лишень…
- …Ти впевнена? – в стонадцятий раз питає консультуючий детектив Шерлок Холмс.
Джон, якому давно вже час було б прийти до тями, лежить на кушетці; на щастя, щось на кшталт інтуїції підказало Моллі, чим, швидше за все, завершиться дечиє тріумфальне повернення з того світу, тому тонометр і всі необхідні ампули вона підготувала заздалегідь. Під пильним поглядом крижано-світлих очей дівчина розстібає тугий комір сорочки, перевіряє пульс на горлі, вимірює тиск, потім робить ін’єкцію і, після секундного вагання ще одну.
-Моллі?
-Тиск занизький, - озивається вона, зглянувшись нарешті. - Але це нічого... ну, тобто буває й гірше, шок і все таке...
-...і все таке, - озивається Шерлок луною, не зводячи очей з обличчя друга. Моллі зітхає й тицяє йому до рук пляшечку з нашатирем.
-Перевантажувати його важкими препаратами абсолютно ні до чого, - каже старанно-професійним тоном. - Давай-но...
Секундне вагання - і Шерлок підходить до кушетки, неначе миттю втративши всю свою стрімкість і невимушену граційність. Пильно вливляється в бліде обличчя, а потім несподівано несміливо, якимось дивним, скутим рухом торкається Джонова чола - і тієї ж миті відсмикує руку, скоса зиркнувши на Моллі. Але та, на щастя, встигає відвести очі.
Їй незвично бачити його... таким.
Навіть після всього того, що у них було.
Ну, тобто, після того, як рік тому він запоспішливо відмивався від патьоків крові, гаком зігнувшись над умивальником в лаборантській, а потім майже два тижні безвилазно нідився в її крихітній однушці, покірливо ночуючи на кухонній канапі.
Вона взагалі непевна, що має право його – таким – бачити.
Бо Шерлок-який-переживає здається їй чомусь видовищем куди інтимнішим, аніж Шерлок сонний і скуйовджений, який у домашніх штанях та футболці зранку прямує до ванної.
-Це ж Джон. Він зрозуміє, - каже вона, несамовито бажаючи не думати про те, що вона сама – не змогла б. - Він тебе пробачить.
-Він – так, - озивається Шерлок і заткається, наче йому раптом заціпило. Недоговорені слова майже відчутно бринять у повітрі, і Моллі несподівано для себе відчуває нестримне бажання погладити цього геніального ідіота по голові – бажання настільки сильне, що вона навіть руки за спину закладає – від спокуси подалі.
- Все буде… Ну, тобто, якщо знадоблюся, то я… - каже зніяковіло, киває кудись у простір, і квапиться до виходу. Вже біля дверей, не стримавшись, обертається-таки на мить – і бачить, як Шерлок вмощується на край кушетки обіч свого блоггера.
-
-
14.03.2013 в 12:06Спочатку повертається здатність відчувати.
Жорстке під головою.
Їдкий сморід нашатиря.
Тьмавий дискомфорт у лівій руці десь біля ліктя.
Тепле на чолі... долоня?..
...чия?
З'ясувати це чомусь здається надзвичайно важливим, але сіра драглиста каламуть перед очима вперто не бажає розступатися. Вона важко коливається - густа й глевка; Джон смикається - наосліп; запах нашатиря стає зовсім нестерпним, і довколишній світ нарешті повертається в фокус.
Ну що... давно не бачилися.
- І що таке Клайв Крістіан? - питає Джон Уотсон, задумливо розглядаючи того, хто сидить обіч.
Запитання, схоже, заскочує зненацька; але вже наступної миті спантеличений вираз у світлих очах змінюється розумінням.
-Її парфуми, - з готовністю озивається Шерлок Холмс. - "Clive Christian #1". Ваніль, сандалове дерево, фіалковий корінь і іланг-іланг. Вартість однієї унції - 2370 фунтів. - Джон мовчить; Шерлок зітхає й пояснює несподівано-сумирно. - Якщо впродовж тривалого часу користуватися одними й тими самими парфумами, шкіра акумулює їхній аромат. Як наслідок, він відчутний навіть тоді, коли перебираєшся в інший одяг. Коли вона вперше підішла до мене тоді, в суді, я відчув запах "Clive Christian #1". Від жінки, яка живе на зйомній квартирі, ходить у перешитій спідниці й не робить манікюр, не може тхнути парфумами, які в 2007 потрапили до Книги рекордів Гінеса як найдорожчі у світі. Отже, вона вдає з себе когось, ким не є насправді. Джоне, в тебе шок.
Ніякого шоку у мене немає, думає Джон мляво. Ще якусь мить зосреджено споглядає прояву, що вмостилася на краю кушетки, а потім заходиться зводитися.
Це виявляється не найліпшою ідеєю. Кожен рух озивається коротким нападом запаморочення й веселковими плямами перед очима; все ж таки добре, думає Джон, що вони не додумалися зняти з нього черевики: він зовсім непевний, що зараз в нього б стало сил, аби нахилятися й зашнуровувати їх.
Ціпок прихилений до найближчої до кушетки тумби, відчуття знайомого руків'я під пальцями виявляється несподівано приємним. Зараз буде легше.
-Між іншим, я тобі не ввижаюся, - сповіщає той, що сидить обіч, задумливо спостерігаючи за його маніпуляціями.
Авжеж, думає Джон. Авжеж... це ж абсолютно природньо - після седативів і алкоголю бачити того, кого вже рік...
-Джоне.
Звестися на ноги вдається несподівано легко; декілька секунд Джон стоїть стовбом, наново освоюючись у просторі, а потім рушає до дверей.
Він... він навіть встигає подумати... багато про що.
От наприклад про те, що тут не провітрювали, схоже, з того моменту, як було зведено цю бісову лікарню.
Чи про те, що планування в Бартсі абсолютно ідіотське - це ж вигадав хтось такі довгі, такі нескінченно-довгі...
А потім чужі руки стискають його плечі.
-Дихай, - чує Джон Шерлоків голос, і відкриває було рота, намагаючись пояснити зухвалій галюцинації, що отак от по-діловому роздавати вказівки що йому робити – це вже достеменно занадто, і… - Ні, не кажи нічого, все потім. Зараз просто дихай. І постарайся лишитися при свідомості – третя доза їхньої медичної гидоти за такий короткий проміжок часу тобі зовсім ні до чого. Не відключайся. Будь-ласка.
Шерлок, хай навіть примарний, і «будь-ласка» - це такий нонсенс, що Джону хочеться розсміятися, але замість сміху виходить якийсь жалюгідний придушений схлип. Він судомно смикається майже всліпу, але чужі – теплі – руки лишень міцніше, майже до болю, стискають плечі, а на скроні він відчуває чужий – теплий – подих…
…і сталеві обручі, що зчавили груди рік тому, раптом починають болісно і нестримно лускатися один за одним, і повітря навколо виявляється стільки, що хоч залийся, але чомусь зовсім, зовсім не лишається сил – Джон дозволяє собі розслаблено ткнутися потилицею в чуже плече, заплющує очі і просто дихає.
Просто дихає.
-…ти тільки не відключайся, гаразд? – Шерлок каже ще щось, нестямно вчепившись у Джонові плечі, майже не чуючи себе самого; хвиля чужої паніки накочується дев’ятим валом, і, зашкалюючи, один за одним виходять з ладу датчики, індикатори і ще якась хитромудра машинерія, і збоїть жорсткий диск, і вся система на межі того, аби полетіти під три чорти. Джон у його руках якось уривчасто зітхає, і засталені плечі раптом зм’якають; Шерлок міцніше притискає його до себе, перехопивши як прийдеться поперек грудей; під його долонями калатає, несамовито заходячись, чуже серце, і власне Шерлокове вторує йому, також чомусь збиваючись із ритму – це незвично, і дивно, і ще чорт-зна як, але Шерлоку чомусь не хочеться зараз нічого аналізувати.
- Відпусти… задушиш… - чує він нарешті Джонів голос, і чомусь знехочу розтискає руки…
…дарма. Бо його хапають за петельки й щосили вгачують в стіну – так, між іншим, приголубивши потилицею, що іскри з очей сиплються.
- Ти... Ти… Ти хоч розумієш… Ти взагалі… Господи Боже… - руки, що притискають його до стіни, раптом знесилено слабшають, а вже наступної миті – Шерлок навіть злякатися не встигає – його стискають в обіймах.
Цього не...
Господи.
Господи Боже.
Він живий.
Він дійсно живий.
Але ж...
На власні очі.
На власні...
Шер...
Шорсткава тканина пальта - запах ранкової вільги й невідомо чому диму змішується з якимось нестерпно-піжонським, абсолютно Шерлоковським парфюмом, і пальці наче зводить судомою - намертво, несила розчепити... - знахабнілі, незвично довгі кучері (він їх що, не підстригав жодного разу - відтоді?) лоскочуть ніс. Джон здригається - і кільце рук довкола нього стискається ще міцніше.
Живий.
Абсолютно і безсумнівно живий.
- До речі, твоя сусідка згори накинула на тебе оком, - повідомляє абсолютно і безсумнівно живий кудись Джонові в плече. - А сивина тобі зовсім не личить.
Джон судомно зітхає і, не розтискаючи рук, ледь відсторонюється - аби побачити його обличчя.
Йому хочеться сказати, що його сусідка - п'ятдесятирічна лесбійка з двома дітьми. І що сивини рік тому в нього було значно менше.
Але, коли їхні погляди зустрічаються, він розуміє - Шерлок знає.
І про сусідку. І про...
Авжеж, знає.
Сигнал мобільного, що сповіщає про надходження смс, здається несподівано голосним; Джон заворожено спостерігає за тим, як Шерлок виздобуває з кишені телефон і, кинувши погляд на дисплей, знайомо форкає й кривиться в складновигаданій усмішці.
-Ходімо, - каже він.
І Джон іде.
-
-
14.03.2013 в 12:06Джон сидить із заплющеними очима, відкинувши голову на спинку сидіння. Шерлоку зовсім не подобається те, як глибшають зморшки біля його губ і темні тіні лягають на скроні; під впливом якогось раптового пориву він накриває долонею лякаючо безвільну руку друга. Джон розплющує очі й всміхається, і у цій усмішці стільки теплоти і якогось зачудованого, неможливого, нестерпно-щирого щастя, що Шерлок відводить погляд і згадує Майкрофтове "Ти його не вартуєш".
До речі, про Майкрофта...
Що ж, ти іноді дійсно буваєш корисним, великий брат, думає Шерлок. Але це зовсім не означає, що я подарую тобі "сімейну сцену"...
...тим паче, що жодної "сімейної сцени" поки що не було.
І це чомусь... непокоїть.
Так само, як Джонова сивина, і зморшки біля вуст, і клятий - привіт-давно-не-бачилися! - ціпок.
Шерлок не знає до пуття, чого саме він сподівався.
Але не цього.
Авжеж, не цього.
Майкрофт не збрехав - схоже, він дійсно попередив про їхню появу, тому що місіс Хадсон чатує на ганку живим втіленням розгубленості й сум’яття. Вгледівши Шерлока, що вигулькує з таксі, заледве те встигає зупинитися, вона якось недолуго сплескує руками – а за мить воскреслий квартирант опиняється в неї в обіймах.
-Шерлоку, хлопчику, це дійсно ти?! Живий… Господи… - вона сміється й плаче водночас, і, звівшись навшпиньки, гладить його по скуйовджених кучерях. – Господи, та якже ж це… Та невже… Боже мій… Паршивий ти хлопчисько, ти що ж таке надумав…
Дещо знітившись під таким натиском, той спочатку стоїть стовпом, а потім нарешті незугарно обіймає домовласницю. Тим часом з автівки з’являється Джон, і тепер місіс Хадсон, захлинаючись слізьми навпіл зі сміхом, обіймає вже їх обох одразу, скільки вистачає рук, а потім знов кожного по черзі, і ще раз… і, так до ладу й не розімкнувши обіймів, вони всі троє ввалюються до будинку.
Коли вони опиняються нарешті у вітальні, Джон важко опускається на канапу й приплющує очі. Шерлок, якого нарешті випустила з обіймів місіс Хадсон, завмирає посеред кімнати, пригнічено дивлячись на бліде обличчя друга, і безуспішно намагається второпати, кому відправляти смс – Моллі чи одразу Майкрофту.
-Не істери, - каже Уотсон, не відкриваючи очей. – Зі мною все буде гаразд. Чим ви мене наштрикали?
Шерлок намагається згадати – але чомусь не може. З досадою хмарить брови, витягає з кишені телефон – все ж таки, доведеться знову відволікати Моллі… - і ловить на собі ледь насмішкуватий синій погляд.
-Вгамуйся, - радить Джон, роздивляючись його з якимось химерним виразом, розгадати який в Шерлока, дивина та й годі, не виходить. – Кажу ж, все в нормі. Просто спочатку я замало не вбив людину, після цього мене обдовбали транквілізаторами і напнули на мене антишокову ковдру… а потім мій друг, який рік тому наклав на себе руки в мене на очах, воскрес з мертвих. Буває.
Шерлок секунду мовчить, обмірковуючи почуте, а потім питає невпевнено:
-Сарказм?
-Іронія, - в тон відгукується Джон і додає без жодної паузи, - Між іншим, місіс Хадсон зараз впустить тацю, якщо ти не допоможеш їй відчинити двері.
Шерлок схоплюється з місця – саме вчасно, аби врятувати від неминучої загибелі чашки, заварник, молочник, цукорницю й таріль з печивом. Сяюча місіс Хадсон вперше за останній рік сповіщає, що вона домовласниця, а не хатня робітниця, і обіцяє яблучний пиріг до вечері. Поки вона накриває стіл, Шерлок крадькома «читає» її, відмічаючи більш яскравий, ніж він пам’ятає, відтінок фарби для волосся, скутість рухів і минулорічну сукню, що нині здається їй на кілька розмірів завеликою. Нарізні фрагменти, склавшись до купи, невблаганно утворюють картинку настільки однозначну й безжальну, що Шерлок, закусивши губу, відводить очі – для того лишень, аби натнутися на пильний, розуміючий погляд Джона. Той уже трохи більше скидається на себе самого річної давнини, але Шерлок все одно відчуває якийсь дошкульний неспокій, наче холодні пальці протягу торкаються його там, всередині.
Десь за півгодини місіс Хадсон згадує про домашні справи («Посуд приберете самі, молоді люди, я вам не хатня робітниця!») і рушає до себе («Але увечері ти мені все-все розкажеш, Шерлок, я хочу знати, де тебе носило, поки я плакала на твоїй могилі!»).
Вони нарешті лишаються на самоті.
-
-
14.03.2013 в 12:06Не сон, не галюцинація, не гра розбурханої уяви.
Джон остаточно усвідомлює це, коли місіс Хадсон, яка щасливо туркоче над Шерлоком ("Господи, а худий який! Чим ти там харчувався рік, юначе, хотіла б я знати - китайським непотребом навиніс?"), затинається на півслові і удавано-грізно цікавиться, що вона тепер має казати "тим приємним молодятам", Джону та Роуз, і як саме пояснювати, чому квартира, яка здавалася тиждень тому, нині вже не здається. Схоже, в достойної пані немає жодних сумнівів з приводу того, що вже завтра обоє її "хлопчики" переберуться назад на Бейкер-стріт; Джон ловить себе на тому, що він навіть заздрить трохи цій радісній упевненості й не може відкараскатися від думки, що Шерлокове "воскресіння" вона сприйняла навдивовижу легко...
...набагато легше від нього самого.
Не сон.
Не галюцинація.
Насправді.
Джон Уотсон дивиться на Шерлока Холмса, що з неабияким апетитом жує чергову перепічку під розчуленим поглядом "не хатньої робітниці" - і бачить лаково-чорну калюжу на вмитому дощем асфальті й бліде обличчя, розкреслене кривавими патьоками.
...Коли за домовласницею закриваються двері, вони ще деякий час мовчать. Потім Шерлок схоплюється, наче підкинутий пружиною, і, підійшовши до вікна, спирається на підвіконня. Тонкий темний силует на світлому тлі; Джон поквапливо ставить на стіл чашку з чаєм, що доти тримав у руках, і затискає долоні між колін.
-Коли я піднімався на дах, у мене був план, - каже Шерлок, не обертаючись. - Якби він спрацював, все завершилося б того ж дня. Я був певен, що він спрацює.
Джон мовчить, несамовито намагаючись не зісковзнути назад в остудну мряку того клятого дня. Виходить не вельми.
- Так було треба, - сповіщає Шерлок гостро. - Єдиний вихід... зважаючи на певні фактори.
-Три кулі. Три снайпера. Три жертви, - повторює Джон слова жінки, яка була Кітті Райлі.
-Це зайва для тебе інформація, - каже Шерлок після паузи. - Ти не мав дізнатися.
Ще б пак, думає Джон. Високоактивний соціопат і все таке інше.
-Чому ти не... - горло перехоплює. Але Шерлок розуміє все одно.
-Тому що увесь цей час за тобою стежили, - озивається, так і не обертаючись. – Майкрофтова команда теж не пасла задніх… але мені треба було знати напевне, що ти не отримаєш кулю в голову через якийсь ідіотський вчинок чи необачну фразу. А якби ти знав, що я живий… Прикидатися ти не вмієш зовсім.
Зате той пещений покидьок вміє аж надто добре, думає Джон, згадуючи непроникне обличчя старшого Холмса.
-Хтось іще? - питає він.
-Прошу? - нашорошено переписує Шерлок.
-Кого ще, окрім Майкрофта й Моллі, ти зважив вартими довіри?
Пауза бринить тисячею несказаних слів. Шерлок відходить нарешті від вікна. Повагавшись мить, опускається... ні, не в сусіднє крісло, а на підлогу, прихилившись спиною до бильця Джонового фотеля.
- Справа не в довірі, - каже тим тоном, яким зазвичай пояснюють очевидні речі. - Від Моллі мені були потрібні підготовча робота й повсьому залагодження декількох паперових аспектів. Від Майкрофта - гроші й прикриття для тебе. Жодних сантиментів.
-Жодних сантиментів, - луною повторює Джон.
Шерлок якось химерно уривчасто зітхає й замовкає. Він мовчить так довго, що Джон встигає роздивитися проблиски срібла в чорних кучерях.
(...Чорне-на-сірому і липкі від крові пасма на чолі - лискучими бурульками...)
Господи... Та до чого тут довіра?!?..
Горло знов переймає; Уотсон кашляє, а потім питає старанно-зацікавлено:
-Слухай... А вона взагалі - хто? Ну, ця ?..
Шерлок рвучко скидає голову, намагаючись побачити Джонове обличчя. Авжеж, це йому не вдається; відповідає він не одразу.
-За останніми документами - Моніка Льюїс, громадянка США, тридцять чотири, заміжня, власний бізнес. Дійсності з цього всього відповідає лишень останнє. У неї дійсно бізнес... був. До минулого літа вона була його правою рукою. Потім - заступила на його місце.
Хто такий "він", авжеж, можна не питати. Джон і не питає.
- Я увесь цей рік ганявся за нею по всіх усюдах, - продовжує Шерлок якось зніяковіло. - Навіть в Мексиці побував, уявляєш ? А два тижні тому Майкрофтові люди вистежили її в Бельгії. Щоправда, потім прогавили, але... Джоне...
-Якщо ти збираєшся зараз почати вибачатися, я тобі вріжу, - сповіщає Уотсон флегматично.
Шерлок голосно зітхає й знов замовкає. За вікном декілька разів поспіль лунає гудок машини. Джон мимоволі зиркає на годинник на власному зап'ястку. Сьома тридцять.
Ранок.
-Ти просив мене бути живим, - каже Шерлок Холмс. - Це найбільш ідіотське прохання, яке я коли-небудь чув.
Джон Уотсон здригається й на мить заплющує очі, знов відчувши під пальцями холодний мармур чорної плити.
- Пробач мені, - каже Шерлок Холмс.
Джон всміхається. Навпомацки запускає руку в жорсткі кучері.
-Люди будуть пліткувати, - сповіщає Шерлок, не роблячи, втім, ані найменшої спроби звільнитися.
-Я навіть не хочу знати, як саме ти це повернув, - каже Джон. - Просто скажи мені - якісь травми були? Щось, про що я мушу знати як лікар?
- Хочеш запропонувати постільний режим? - цікавиться Шерлок ущипливо
- Засранець.
-Я теж за тобою скучив, - в голосі Холмса ані натяку на щойні кпини.
Джон мружиться на сонячні промені, що затоплюють кімнату, і думає, що день буде чудовий.
-
-
14.03.2013 в 12:07А за кілька годин біля дверей Бейкер-стрит 221В, під вереск гальм зупиниться пошарпаний седан, і детектив-інспектор Лейстрейд, не тямлячи себе, збіжить сімнадцять сходинками, увірветься до вітальні, де доктор і детектив в чотири руки розбиратимуть коробки з речами - і вражено завмре на порозі, відмовляючись вірити власним очам. А потім Уотсон з розуміючою усмішкою промиватиме набурмосеному Шерлоку розбиту вилицю, а Грег, посумирнішавши, вмоститься у фотелі й витріщатиметься на воскресле страхіття Скотланд-Ярда недовірливо й зачаровано, наче враз помолодшавши років на десять.
Надвечір же вітальню зі смайликом на шпалерах вшанує своєю присутністю сам містер Британський Уряд - і тут-таки Шерлоку доведеться вгамовувати розлюченого Уотсона й не менш рішучо налаштовану місіс Хадсон. Втім, Майкрофтові до усіх цих недолугих ідіотських сантиментів жодної справи не буде; він обмежиться ущипливо-недобрим коментарем про стан Джонової нервової системи, підкине двом авантюристам, молодшому і його невгамовному блогеру, чергову справу державної ваги і піде собі, сповнений відчуття власної гідності. А протягом усього зворотнього шляху до Пел-Мел, сам-самотою в розкішному авто, незбагнений цього авта власник всміхатиметься задумливо й насмішкувато-ніжно.
За три дні Джон забуде в таксі ціпок і помітить це лишень вдома. За тиждень місіс Хадсон виявить в холодильнику чергову неймовірну бридоту, життєво-необхідну її неможливому пожильцю для чергового ж експеримента, а ще за кілька днів Шерлок пропалить на найпомітнішому місці килим у вітальні й розгепає той самий сервіз. А ще за місяць...
Але це вже зовсім інша історія.
Fin
-
-
14.03.2013 в 14:34-
-
14.03.2013 в 14:38Спасибо!
-
-
14.03.2013 в 14:43-
-
14.03.2013 в 15:23-
-
16.03.2013 в 18:51