15:01 

Дещо про янголів

Scriptum ergo sum
Это есть - и будет - очень странненький текст. Ни в коем случае не для "общего пользования", это раз. Два - очень "джоноцентричный" и в первой части, которая вообще о Джоне исключительно, и во второй, которая сейчас пишется, и которая о Шерлоке и о Джоне, но о Джоне все-таки немножко больше.


ДЕЩО ПРО ЯНГОЛІВ
Фандом: "Шерлок ВВС"
Персонажі: Джон Уотсон, Шерлок Холмс, Майкрофт Холмс, Кітті Райлі, Моллі Хупер та інші
Таймлайн: пост-Рейхенбах і я знаю, що ви зараз подумали
Категорія: джен
Жанр: драма, дяченківщина
Дісклеймер: нічого собі, все хлопчикам із Бейкер-стріт
Саммарі: іноді перебування "на боці янголів" може бути надто шкідливим для оточуючих. А повернутися - не проблема, якщо є, куди й до кого.
читать дальше
 

@темы: фанфик, Шерлок Холмс, Джон Уотсон

URL
Комментарии
2012-05-12 в 15:02 

Scriptum ergo sum
*-*
-Але чому саме сьогодні?
А й справді - чому?
Адже все... гаразд?
Моллі Хупер остаточно й непоправно вилікувалася від свого нещасливого кохання; Саллі Донован звикає до нового звання й пускає бісики Андерсону; Грегорі Лестрейд чортихаючись, морочиться з нікому не потрібними звітами; за півтисячі міль від Лондону місіс Хадсон розчулено туркоче над шотландськими немовлятами... - життя триває, show goes on, і лише власний світ Джона Уотсона, в якому нічого-не-відбувається застиг, наче зведена вісімкою шиба за мить до того, як розлетітися...
(... на друзки. Він навіть не встигає зрозуміти, що саме сталося. Раптовий проштрик їдкого болю - від пучок аж до самого плеча, миттєве запаморочення, пальці, що розтискаються наче самі собою - і від заварника лишаються самі спогади.
Байдуже... апетиту все одно немає, так що можна обійтися без сніданку. Тим паче, тепер, коли ніхто не талдичить про необхідність вчасно харчуватися.
Темна калюжа на світлих кахлях кухоної підлоги непокоїть, нагадуючи про...)

-Ви не приходили до мене вже півтора роки. Що сталося, Джоне?
(Вона, напевне, все ж-таки гарний психоаналітик, лікар Емма Томпсон. Так, гарний, щоб там не торочив бундючний чмир із ідіотською парасолькою. Адже це завжди так робиться, він і сам пам'ятає з короткого університетського спецкурсу - аби остаточно усвідомити щось необхідно промовити...)
-... це вголос?
Промовити "це" - означає дати "цьому" наймення.
Наймення жалкій скалці у грудях.
Наймення Джоновому не-мож-ли-во-му.
Жовтому-на-чорному і заплаканим очам місіс Хадсон, розпачливій злості Гарріет, смс-кам без підпису, що раз-у-раз надходять на допотопний телефон, і невидимому зашморгу на горлі.
Тому, про що несила думати... і, що, тим паче, не сила назвати. Бо назвати "це" - означає власноруч розірвати тонку плівку забуття, розтрощити рятівне скляне склепіння...
(Не хочу. Не можу. Не...)
-Джоне?
-Мій найкращий друг, Шерлок Холмс... він мертвий.

*-*
Коли вже по всьому Джон намагатиметься згадати подальші події того дня, зокрема, повернення з Еллиного офісу назад на Бейкер-стріт...

Заледве він опиняється на вулиці, його починає хилити в сон.
Втім, ні, "хилити" - це явно евфемізм. Його буквально валить - нестримно й незборимо; ноги, що стали раптом ватяними, тремтять і відмовляються тримати; в очах пече, наче в них сипонули пригорщу піску, і контури предметів здаються тремкими і непевними, ніби підсмикнутими брижами.
Але найгірше - голова. Порожньо-лунка - жодних думок - і неймовірно важка водночас. Неповоротка свинцева куля сутужно вовтузиться десь у потилиці, тугий обруч стискає чоло і скроні, і тримати розплющеними очі - завдання таке саме нездійсненне, як і намагатися зосередитися.
Напевне, про людське око дивак, що з непокритою головою і без парасольки стовбичить посеред вулиці під глупою зливою, здається чи то п'яним, чи то обдовбаним чим не треба, а може й взагалі несповна розуму; у будь-якому випадку, жодних спроб прийти на допомогу небагаточисленні перехожі не роблять.
Втім, жодна допомога Джону не треба.
Йому треба просто трохи... трохи...

Небо над головою - сіро-сталеве.
Краплі на щоках - остудно холодні.
А Шерлок Холмс - мертвий.

Якоїсь миті Джон невиразно згадує, що, аби зупинити таксі, треба підняти руку... от так.

Дарма кажуть, що всі лондонські таксисти меркантильні й черстві. На декілька років молодший від самого Уотсона смаглявий хлопець за кермом усю дорогу до Бейкер-стріт раз-у-раз стривожено піднімає очі до дзеркала заднього виду, а коли машина зупиняється навпроти знайомих дверей, раптом зважується і питає, чи є вдома хтось - "про всяк випадок" - і чи не варто викликати швидку. Джон запевняє його, що "вдома" ціла галайстра народу, а у швидкій немає жодної потреби, розплачується, заходить до будинку і піднімається до вітальні, на ходу стягаючи мокру наскрізь куртку і позіхаючи з ризиком вивихнути щелепи. Свинцева куля в голові розростається стрімко й нестримно; у кімнаті зі смайликом на шпалерах Джон, як був, у черевиках і у вологому одязі, падає на диван і нарешті провалюється в сон.

*-*
...Він знов у Афганістані.
Повітря тремтить від спеки, а в каламутному, білистому, наче живіт дохлої риби, небі висить маленьке зле сонце, заливаючи густим варом вулицю крихітного селища в горах. Світло, так багато світла навколо - капітан Джон Уотсон майже нічого не бачить перед собою у нестримному, густому, яскравому…
Пахне курявою і вигрітим сонячним промінням каменем, але до цих запахів, що за час його перебування тут стали вже майже звичними, домішується ще один - солодкавий, задушливий, млосний. Він дужчає що миті, перебиваючи всі інші; раптом конче необхідно стає негайно побачити, що відбувається довкола. Джон несамовито трясе головою, розстервленно тре очі п'ястуками, і біле-сліпуче-біле перед очима рідшає, розповзається неохайними віхтями, відкриваючи…
…запізнився.
Безнадійно і невиправно запізнився.
Знову.
Потрощені вибухом вантажівки вже не палають – ледь куряться, безсоромно вивернувши розкурочені нутрощі. Крізь згар і кіптяву Джон бачить тьмяний мазок червоного на тому, що колись було дверцятами, а нині найбільше схоже на обвуглений кістяк якоїсь невідомої почвари, і все в ньому стискається тоскно й приречено - гуманітарка... колона з медикаментами... п-пес....
Він не знає, скільки стоїть так, не рухаючись з місця, знерухомівши посеред місива покрученого металу, задимлених уламків і трощі, бездумно споглядаючи згарище – тиша, така тиша навколо, що від неї у вухах тонко набридливо бринить… – коли погляд чіпляється за щось, що металом достеменно не є.
…Чоловік лежить долілиць, розкинувши руки і ноги – живі так не лежать, і досвідченому оку військового лікаря з першого ж погляду цілком і повністю зрозуміло, що тут уже нічим не зарадиш… але невидима сила неначе штовхає його в спину – на негнучких ногах Джон робить крок, ще один, ще один, і ще… і, підійшовши нарешті впритул, незграбно опускається навколішки і зазирає в задерте до світлого, ядучо-світлого неба неживе лице.
Туга гаряча хвиля вдаряє у скроні зсередини, нудотним кубком підкочується до горла - але Джонові не сила відвести очей.
Джон дивиться.
Джон дивиться – і сонячне проміння, яке щойно болючо копирсалося в мозку, тьмянішає і згасає, і згасає закурена вулиця афганського селища, і троща, і згарище, - сірі стіни пнуться до сірого неба, запах розігрітого під сонцем каміння поступається місцем бензиновій задусі, а дзижчання у вухах вибухає вереском гальм, і збуреними гудками, і чужими голосами, і звуком віддаленої сирени, і шелестом перших крапель дощу по цеглі й асфальту –
…Боу-Роуд, Уест-Смітфілд, Лондон…
Джон дивиться – і закривавлене обличчя безіменного й мертвого, що лежить перед ним, береться тремкою габою, а ще за мить на очах починає змінюватися – наче з-під химерної машкари нестримно й незворотньо проступають раптом справжні риси –
невиправно-знайомі…
Джон дивиться – і дощ, ще мить тому несміливий і непевний, раптом лине з неба навальною зливою. Лаково-чорна калюжа на сірому асфальті світлішає спочатку до темно-рубінового, потім до густо-вишневого і нарешті стає ясно-червоною. Джон кричить – і бачить, як широко розверсті неживі очі людини, що лежить біля його ніг, запливають водяною плівкою.

*-*
Він прокидається у глупій темряві, і не одразу розуміє, де знаходиться.
Декілька ошалілих секунд, наповнених густим, запаморочливим, майже тваринним страхом – сон і яв, теперішнє, минуле ближнє і минуле давнє переплетені-переплутані в один щільний клубок, і одне не відрізнити від іншого. Ніздрі забиває нудотна суміш згару, пилу і бензинового смороду; біле афганське сонце топиться у лондонському смозі, а стеля над головою розкреслена світлом фар вуличних автівок…
Фари. Ніч?..
Звідки? – адже щойно, здається…
Ні, не те…
Вулиця. Поодинокі перехожі, наїжачені парасольками ледь пришвидшують кроки, проходячи повз.
Не те.
Автівка. Таксі. У дзеркалі заднього виду Джонів власний погляд зіткається з нашорошеним, ледь тривожним і чомусь співчутливим…
А. Ну звісно.
Спати у верхньому одязі й черевиках на старому вузькому дивані - те ще задоволення; зводячись, Уотсон кривиться – спина добряче затерпла. Побіжний погляд на тьмаво підсвічений циферблат годинника на камінній полиці…
02:15.
Отже, таки ніч, думає Джон без тіні подиву і, мимохідь вмикаючи всюди світло, простує до кухні.
Запасні ключі від усіх кімнат місіс Хадсон зберігає в шафці над холодильником – той ще сховок. На одному з гачків – одразу обидва комплекти. Джон підчіплює один з них, зі знайомим брелоком, і, обережно причинивши шафкові дверцята, йде.
…Двері відчиняються навіть не рипнувши; на мить Джон завмирає на порозі, а потім рішучо клацає вимикачем – і мружить очі від несподівано яскравого світла.
Тільки зараз він розуміє, що жодного разу до Шерлокової кімнати не заходив – відтоді. Втім, місіс Хадсон, здається, сюди також не навідувалася. І річ навіть не у спертому, абсолютно неживому повітрі, що наводить на думку чи то про склеп, а чи про занедбаний музей, а в тім, що тут нічого-не-змінилось.
Зі столу сліпим чорним екраном витріщається відкритий ноутбук, який, авжеж, давно вже встиг розрядитися. Обіч – чашка з колись-чаєм, а нині – густим шаром плісняви. Поруч із ліжком, на підлозі – якісь пробірки у заляпаному підозрілими плямами штативі. На підвіконні, серед записників, дисків, різнокольорових тек і роздруківок – недбало пожужмлений синій халат.
Декілька секунд Уотсон мовчки роздивляється цей єдиний в цілому світі, не схожий на жодний інший, кавардак, а потім іде на кухню – десь там, у комірчині, місіс Хадсон зберігає порожні коробки.

URL
2012-05-12 в 15:02 

Scriptum ergo sum
*-*
Смс надходить, коли Майкрофт Холмс, звівши шатром тонкі бліді пальці, із ввічливою і непроникною посмішкою слухає свого відвідувача – середніх років чоловіка, зовсім не схожого на те своє фото, яке мало не щодня маячить у випусках новин. Відволіктися бодай на мить – немислимо, і Майкрофтові це добре відомо. Як відомо, втім, і те, що молодший пише не за тим, аби побажати на добраніч.
І все ж таки, минає десь із півгодини, перш ніж йому вдається, насилу вибравши момент, крадькома зиркнути на дисплей.

"Зателефонуй Джону. Терміново."

Про жодне «терміново» мова йти не може – на кону безпека країни, і перервати перемовини, кинувшись за звичаєм заносити за молодшим хвости, означатиме – поставити цю безпеку під загрозу.
Майкрофт Холмс невимушено посміхається у пильні очі свого гостя і відкладає смартфон. І тільки серце, яке останнім часом все частіше нагадує про себе, раптом тоскно стискається.

*-*
Коробки виявляються там, де і мусили бути – у коморі. Джон обирає три найбільших, повертається до Шерлокової кімнати і береться до прибирання.
Речей виявляється несподівано багато – забагато, як для химерного, не від цього світу, фріка й аутиста-соціопата. З шухляд і шухлядок Джон витягає якийсь непотріб – наручники й посвідчення (безсумнівна власність Лестрейда), порожні й напівпорожні коробки від нікотинових пластирів, ручки й маркери, половина яких достеменно не пише, різноманітний мотлох у прозорих пакетиках, навскоси підписаних знайомим стрімким почерком (речові докази?), ампули без маркування (які він розбиває в раковині у ванній і потім старанно промиває її водою – про всяк випадок). Під однією з тек виявляється пачка цигарок – майже повна, бракує лише декількох. Джон, перечекавши короткий спазм зліва під ребрами, кладе її туди, де вже спочиває штатив із дбайливо вимитими пробірками, скрипка і череп, який він, повертаючись з кухні з черговою коробкою, прихопив з камінної полиці. До окремої коробки він охайно складає одяг, туди ж –ноутбук і декілька футлярів із дисками. Потім Джон миє чашку – ретельно, без натяку на гидливість, і, витягши зі спорожнілої шафи плічка, вішає на них синій халат, перш ніж відправити його туди ж, у картонні коробчині надра.
Ну, от, здається, і…

*-*
На щастя, навіть ті, хто тримає на кінчиках пальців долі найбільших держав світу, все одно лишаються людьми – з усіма людськими слабкостями й потребами. Коли високоповажний гість, ані на йоту не втративши бундючної чванливості, у супроводі двох кремезних молодиків зникає за тими самими сакраментальними дверима, стриманий, непроникний, безтрепетний Майкрофт Холмс запоспішливо витягає з внутрішньої кишені піджака ще один телефон, з яким не розлучається вже місяць, натискає кнопку швидкого виклику.
…Після дванадцятого сигналу телефон скидає дзвінок – автоматично. Майкрофт натискає клавішу повтору і щосили, до жовтогарячих кіл під повіками, замружує очі.
Понад усе він боїться, що – вже вдруге – запізнився.

*-*
…Джона скручує, коли, за допомогою широчезного скотча, він завершує запаковувати останню, четверту, коробку.
Спазм прошиває ліву руку – так само, як на кухні зранку, але цього разу ще нестерпніший – враження таке, ніби тисячі розпечених голок одночасно встромили крізь кінчики пальців просто в мозок.
Скотч і ножиці летять на підлогу. В очах темніє; втративши на мить здатність орієнтуватися в просторі, Уотсон робить наосліп непевний крок – і валиться на всі чотири, коли підтинається зведена судомою нога. Останнє, що він чує перед тим, як світ вибухає черговим спалахом болю – несподівано голосний у порожньому домі вереск телефону, що лунає з його кімнати.

*-*
Людина з обличчям із телевізійного екрану повертається до кабінету саме тієї миті, коли смартфон дзенькає, сповістивши про чергове смс.

"відпрвляй до нього своїх людей негайно"

Пропущена літера лякає бувалого в бувальцях Майкрофта Холмса так, як не налякало б спрямоване безпосередньо на нього револьверне дуло.
До трему.
До остудних беручких сирот.

*-*
Я – високоактивний соціопат, каже Шерлок Холмс.
Самотність мене захищає, каже Шерлок Холмс.
У мене немає друзів, каже Шерлок Холмс.
У мене є лишень…
"Ти… ти машина! Бездушна машина! Ну й до біса! Сиди тут собі сам скільки влізе!"
Якби я не сказав цього – він був би живий.
Якби я не засумнівався в ньому – він був би живий.
Якби я не поїхав – він був би…
Усвідомлення підступає до горла їдкою каламуттю – змушуючи зайтися кашлем, скорчитися у страшному нападі сухої блювоти. Десь на самому краєчку гаснучої свідомості, химерне й недоречне – авжеж, нічого дивного, мав-бо цілий місяць спокою – неживого, наче забальзамований мрець, а наразі дія бальзаму завершилася, і мертве тіло розкладається, як і належиться кожній здохлятині…
Мертве тіло.
Четвертий поверх.
Асфальт.
Якби я не…
Там, нагорі, все ще розривається, заходячись в істериці, телефон. Великий і жахливий М., авжеж. Більше нема кому. Це ж лишень у них, у Холмсів, все не по-людськи – телефонні дзвінки серед глупої ночі, стрибки з дахів серед білого дня…
Бісів недоумок.
Довбаний геній.
Друг, якого я мав захистити.
Я його зрадив, несподівано чітко розуміє Джон, коли черговий спазм болю вигинає його дугою. Нема чого винуватити їх усіх – Майкрофта, Лейстреда, Донован з Андерсеном, газетярів, а чи навіть Моріарті.
Усі вони ні до чого.
Це я винен.
І світло лампи повільно й остаточно тьмяніє в його очах.

URL
2012-05-12 в 15:02 

Scriptum ergo sum
*-*
-Ти ж обіцяв! Майкрофте, чорт, ти присягався, що з очей його не спустиш! Чому його взагалі понесло до цієї бісової психологіні!?
Голос Шерлока у слухавці зривається і бринить майже-істерикою - вперше за бозна-скільки років молодший забуває про нагальну потребу вимахуватися циніком-аутистом, соціопатом і же чортзна-ким. Напевне, у іншій ситуації Майкрофта б такий прояв емоцій потішив - наразі ж тішитися нема ані сил, ані бажання. На додачу, його й самого все ще тіпає, але знати про це Шерлоку абсолютно необов’язково. Старший Холмс на мент відводить слухавку від вуха - і подумки рахує до десяти, вирівнюючи власний голос.
- Вгамуйся, - каже якомога незрушніше. - Вгамуйся, обійшлося. Він у клініці, під ретельним наглядом, - у слухавці чути якийсь незрозумілий звук, чи то кашель, чи то зітхання, і Майкрофт відчуває, що у нього самого починають зігріватися абсолютно задубілі - коли тільки встигли? – пальці. Він зручніше перехоплює телефон і каже заспокійливо:
- Я щойно говорив із лікарем – за декілька тижнів все минеться. Ми вчасно встигли. До речі… а як ти дізнався?
Шерлок відповідає не одразу; вслухаючись в тишу у слухавці, Майкрофт вже наперед знає, що саме почує.
- Відчув, - каже нарешті соціопат, аутист і цинік. – Я просто… відчув.
Майкрофт всміхається і втомлено приплющує очі.

*-*
Наступні три тижні Джон проводить у лікарні. Діагнозів, як він дізнається опісля, цілий букет - психо-емоційне виснаження, реактивна депресія, постртравматичний стресовий розлад... - перші декілька днів губляться в хисткому мареві напівпритомності, але потім починають діяти пігулки й крапельниці і світ повертається в фокус.
Сидіти на нейролептиках і антидепресантах, наче істеричне дівчисько, не хочеться. Доцільність відмови від декількох абсолютно зайвих, з його точки зору, препаратів Джон намагається максимально коректно і переконливо («Я сам лікар, і здатний оцінити свій стан ліпше від будь-кого іншого!») пояснити медсестрі, коли та заходить до нього, аби змінити крапельницю. Медсестра уважно його слухає, доброзичливо киває, а потім йде і повертається у супроводі невисокого сивого чоловіка під шістдесят. «Доктор Роджер Мур», підказує бейджик. Джон дещо ніяковіє, але відступати отак просто, з доброго дива, він не звик, тому починає вдруге викладати власні аргументи – аби вже за мить знічено замовкнути під зосередженим розуміючим поглядом.
- Містере Уотсон… Джоне, – дивна річ, звертання на ім’я чомусь не здається недоречною фамільярністю і Джонове самолюбство зовсім не зачіпає. – Мені відомо, що ви лікар, і у вашому професіоналізмі я ані трохи не сумніваюся, - пауза і коротка, на диво тепла, посмішка. – Але за ваш стан я відповідаю власною головою. Як щось піде не так, він з мене шкуру здере. Живцем. І після всього матиме на це повне право.
Хто такий «він», авжеж, можна і не питати, і без того зрозуміло. А от остання фраза змушує звестися на лікті.
- Ви знали…?
- Лікував, - посмішка згасає як не було; Джон розуміє раптом, що доктору Муру не близько шістдесяти, як йому здалося на перший погляд, а добряче за сімдесят. Не назване вголос ім’я тоненько бринить у повітрі; в очах за скельцями окулярів Джон бачить тінь власної втрати. – Давно. Він тоді був ще підлітком. Дуже здібний… і дуже самотній. Вони обидва дуже складні хлопчики… і він, і Майкрофт.
Доктор Мур іде; Джон покірно ковтає пігулки, потім без жодних заперечень дозволяє медсестрі підключити капельницю.
Він думає.
Він думає про Шерлока.
Він вчиться думати про Шерлока в минулому часі.

*-*
Майкрофт з’являється в нього лишень один раз – за день до виписки. Просто виникає на порозі палати – звично-відсторонений, у компанії незмінної парасольки. Зачиняє двері просто перед носом медсестри, невимушено опускається в незручне крісло для відвідувачів і заходиться роздивлятися Уотсона, який незрушно витримує його погляд.
- Можете не дякувати, - каже він, нарешті завершивши огляд.
- І на гадці не мав, - в тон йому озивається Джон, і тонкі губи його відвідувача ледь кривляться в химерній гримасі – схоже, він почув саме те, що й розраховував почути.
Не зводячись, Майкрофт витягає щось із кишені і одним метким рухом кидає на тумбочку біля ліжка.
Ключі.
Джон зводить брови.
- Оце адреса - слідом за ключами на тумбочку приземлюється візитівка. – Переїжджати можете хоч завтра, за квартиру сплачено на рік вперед.
- Не зрозумів, - сповіщає Джон.
Майкрофт кривиться зі знайомою досадою.
- На Бога. Вам нема чого робити на Бейкер-стріт… якщо, звісно, ви не маєте наміру стати, хм, завсідником цього закладу. Оточення, яке нагадує про травмуючий фактор, треба якнайшвидше змінити на щось більш нейтральне.
Джону хочеться спитати, на яке «більш нейтральне» збирається змінювати власне оточення сам Майкрофт і як йому живеться з «травмуючим фактором»… - неввічливо, але що поробиш? - та замість того з язика зіскакує інше.
- Мені не треба… - слово «подачка» не промовлене, але його співрозмовник розуміє – і зламує брову.
- Якщо це настільки принципово, можете повернути якусь частку після того, як влаштуєтесь на роботу. До речі, клініка в десяти хвилинах від будинку. Пішки. Телефон на візитівці, під адресою.
Джону хочеться відправити цю завбачливу наволоч під три чорти.
Джону хочеться швиргонути ключі разом із візитівкою у непроникне плекане обличчя.
Врешті-решт, за його власними словами, травмуючих факторів треба позбуватися - а хіба ж не стараннями представників родини Х. Джонові тепер по камінчику доведеться відбудовувати нове-старе життя?..
- Від чого його тут лікували? – питає він замість того.
- Депресія і спроба самогубства, - відповідає Майкрофт без тіні подиву. – Він дуже важко пережив смерть батька. Винуватив себе… вбив собі в макітру, ніби міг щось змінити. Я саме закінчував університет… і не простежив. А Шерлок вирішив, що з усім впорається сам.
На якусь мить їхні очі зустрічаються. Джон перший відводить погляд. Зводиться, бере візитівку з тумби.
- "Сам" – це на нього схоже, - каже, і з подивом розуміє, що скалка, яка зачаїлася між ребер, присмирнішала і навіть не смикнулася, коли пролунало ім'я. –Впертюх…
-Авжеж, впертюх, - погоджується Майкрофт, і додає незрозуміло. – Боюся лишень, що ви не навіть не здогадуєтеся, якою мірою…

*-*
Звістка про Джонів майбутній від’їзд застає місіс Хадсон зненацька. «Якщо тобі так буде краще, дорогенький…» - вона зітхає у слухавку і обережно цікавиться, чи з ним усе гаразд. Уотсон запевняє її, що в нього все в порядку і при цьому майже не бреше.
З ним дійсно все нормально. Хіба що нога знов нагадує про себе – але то дрібниці.
За три дні він перевозить до свого нового житла останню коробку з речами. Квартира в новобудові на околиці – одна кімната, свіжий ремонт, світлі, з натяком на елегантність, шпалери. Майже с подивом Джон розуміє, що йому тут подобається.
За тиждень він вперше виходить на роботу. Клініка, дарма що зовсім не пафосна, виявляється тим не менш вельми пристойною. Так само, як і зарплата хірурга-консультанта.
За два тижні повертається з Шотландії місіс Хадсон. Джон залишає в одній із найкращих цукерен міста мало не третину всіх власних грошей і з’являється на Бейкер-стріт з повним пакетом якихось вигадливих тістечок. В його марнотратстві, авжеж, немає жодного сенсу, бо врешті-решт чай вони п’ють із її фірмовим вишневим пирогом. Місіс Хадсон розповідає про внучатих племінників і жахливу единбургську погоду, Джон киває, всміхається, і думає, що відвідування Шотландії пішло його колишній домовласниці на користь. Сам він відбувається недбалим жартом, коли вона скрушно хитає головою, вгледівши його не вельми зграбну ходу.
За два тижні і три дні він стоїть перед чорною плитою із золотими літерами, які недоречно-весело міняться у сонячному промінні, і просить про диво. Потім іде, не озираючись, а диво, загубившись у плетеві світла й тіні під деревами оддалік, проводжає його поглядом.


Кінець частини першої

URL
2012-05-20 в 01:53 

Kiev_Gerika
"Я верю в Высшую справедливость..." - Роман Ясный.(c)
мій комент мабуть єдиний))))
це Різдво!!!))) читати на рідній мові
натхнення!

2012-05-20 в 09:18 

Таирни
Keep calm & write masterpieces ©
Kiev_Gerika, вау!!!
Яке диво! - мене читають українською!:ura:
Дякую за побажання - натхнення є, продовдження пишеться:)

2012-11-07 в 18:14 

What can i do
Думай о галактиках, бэби, они не подведут. (с)
Хоч ця історія дуже сумна, але я щаслива, бо читаю українською. Я тільки-но подумувала, повно ж прихильників Шерлока у нас , але ще не зустрічала жодного тексту українською.
Таирни, я в захваті від вашого стилю та соковитої мови. Оскільки я родом з російськомовної частини України, дуже вдячна за збагачення свого лексикону, ви подарували мені чотири нових слова:
машкара , фотель, п'ястук, габа :write2:

Дуже надихає, що вже пишеться продовження, бо фінал цієї частини дуже тривожний, ви ж опублікуєте його раніше, потім будете перекладати на російську? :shuffle:
Наснаги вам! :love:

2012-11-07 в 20:18 

Таирни
Keep calm & write masterpieces ©
What can i do, не повірите, але я також із російськомовної частини:)
Пишу, авжеж. Але пишу повільно, паралельно із власним оригінальним, отож...
Щойно допишу - викладу українською.
А за побажання дякую:)))

2012-11-07 в 22:06 

What can i do
Думай о галактиках, бэби, они не подведут. (с)
Таирни, не повірите, але я також із російськомовної частини
Тепер ви не повірите, ми з вами з одного міста! Я зайшла на сторінку вашої поезії і там дізналася це. Ваші вірші дуже проникливі, буду читати потрошку. Над S.H. (до ненаписаної п’єси) проливала сльози. Буду повертатись до нього, там багато інформації, не відразу все відкривається, він по творам АКД судячи по даті, чи все ж про Шерлока ВВС?

Щойно допишу - викладу українською.
Щодо продовження, хотілося б трошки більше Шерлока, йому нелегко далися ці роки. Більшість чомусь за Джона непокояться, так, йому дуже зле, життя втратило фарби і сенс, але як важко було детективу, знає тільки Майкрофт та Моллі. Дуже надіюсь на ХЕ та порозуміння друзів Просто для мене Шерлок Холмс завжди правий, навіть якщо він не правий.

А за побажання дякую))
Від щирого серця! Дуже приємно на просторах світової мережі зустріти талановиту землячку. Я вже 8 років як переїхала до Києва, але часто приїжджаю до батьків у гості. Можна буде зустрітися за філіжанкою кави на Новорічні чи Різдвяні свята (звісно, якщо ви не проти))) :flower:

2012-11-08 в 18:56 

Таирни
Keep calm & write masterpieces ©
Тепер ви не повірите, ми з вами з одного міста!
REALLY???
Ого!

він по творам АКД судячи по даті
він по АКД і head canon :shy: Він у мене дуже дивний :shy:


Щодо продовження, хотілося б трошки більше Шерлока
Він там є, у продовженні, той єдиний рідер, який це продовження періодично читає, збрехати не дасть:) І його там навіть не трошки:)) Так само, як і Майкрофта.
ХЕ вже написаний, по обличчю дехто не отримав, не переживайте:)
От у Вас Шерлок завжди правий - а у мене - Джон. Люблю його ніжно майже у всіх кіношних варіаціях, найбільше - гранадівського і ВВСшного.



Можна буде зустрітися за філіжанкою кави на Новорічні чи Різдвяні свята (звісно, якщо ви не проти)))
Більше ніж не проти!

2013-03-14 в 12:08 

Scriptum ergo sum
ВСЕ!!! ВИКЛАДАЮ!:)))

URL
   

Сказки на потолке

главная