Право на казку

[Грустная сказочница]

Этот текст я писала год.
Нет, не так.
Год этот текст требовал, чтобы я его записала. Он мучал меня, приходил ко мне во сне, не оставлял в покое ни на минуту.
Я упиралась. Я честно упиралась до последнего))). Но он оказался сильнее.

Спасибо вам,  Имя розы и  Cynical bastard , - вы видели, как рождался этот текст и не убили автора, который выдавал продолжение в час по чайной ложке.
И - спасибо тебе, той, без кого этого текста бы не было.
Той, для кого я никогда не устану рассказывать Сказки.
Спасибо тебе,  KittyH
Ты прекрасная.
You are the most wonderful person in the whole universe.
И я тебя очень люблю.

**************

Фандом: Doctor Who
Таймлайн: другий-четвертий сезони
Категорія: Казка)))
Жанр: драма, everybody lives.
Дісклеймер: все належить ВВС, РТД, Стівену Моффату та іншим)
Персонажі: Десятий Доктор, Роза Тайлер, Доктор 10.5, Рівер Сонг. А також - Емі Понд та Одинадцятий Доктор. І Майстер.
Попередження:
1.)Напевне-таки AU, тому що Рівер Сонг в моєму всесвіті аж ніяк не донька Емі Понд. 2.) Текст написано з урахуванням сумнозвісної "сцени 135", себто, того, що Доктор подарував своєму двійнику, який залишився у паралельній реальності, зерно ТАРДІС.
Опис: Бувають казки, які розповідаєш для когось. А бувають - ті, котрі вигадуєш для себе самого. Іноді історія, почута від когось іншого, продовжує боліти тобі так нестримно, так пронизливо й невигойно, що єдиний спосіб позбутися цього болю - розповісти, що насправді все було зовсім-не-так. І, зачепившись за якусь крихітну, можливо зовсім незначущу деталь, переповісти історію наново, повертаючи собі можливість дихати.

Бо в кожного з героїв і в кожного з читачів є своє

ПРАВО НА КАЗКУ

Пролог. ПОЗАЧАССЯ.

Бракує повітря. Від болю білішають очі.
Розбитою мушлею крає долоні надія.
Я хочу сказати... та ні ж бо, спитати... Я хочу
Не бути. Бо бути без тебе я вже не зумію.
Я мала усе, а віднині - самотня й убога.
У Бога ж для мене - чи є щось, крім муки і горя?
Цей всесвіт збезлюдів. У нім не лишилось нічого.
Лиш море і небо. І я - поміж небом і морем.

***

Море.
Небо.
Я бачу їх уві сні щоночі.
Це - історія про те, як я не померла.
...Дивно, раніше мені здавалося, що немає нічого страшнішого від власної смерті.
Сама думка про те, що все у світі залишиться тим самим, а мене в ньому не буде... повірити не можу, але колись вона дійсно мене лякала.
Колись...
Напевне, тоді ж, коли я дійсно вірила, що самогубство - гріх.
Це - історія про те, як я...
Я ненавиджу себе за те, що й досі жива.
Це неправильно.
Так не має бути.
Адже - як може бути правильним світ, в якому не залишилося кольорів, окрім тьмаво-сірого і блякло-жовтого? Світ, в якому немає смаків - лишень смак крові з прокушеної наскрізь губи і гіркава осуга морської солі? Світ,
що дрібниться, наче бабчине око, наче скельця розбитого калейдоскопа, наче...
Світ-без-тебе.
Я не хочу більше бути в ньому. Я не можу вже в ньому бути.

 

***
Пам*ятаєш... ти казав колись, що люди витрачають на сон недоречно багато часу, який можна було б використати куди цікавіше.
Я не сплю вже... третю ніч? п*яту? дванадцяту?
Не знаю.
Та й хіба не все одно?
Вночі мені нарешті дозволено бути самій.
Що... тобі не подобається слово "дозволено"? А інакше це просто годі назвати. Адже поруч зі мною - найкращі у світі батьки... і Міккі - друг, про якого можна було б лишень мріяти. Хіба ж вони можуть бодай на мить лишити Розу Тайлер наодинці?
Уявляєш... тоді, в перші дні опісля... мама навіть спала на канапі в моїй кімнаті - мовляв, у її власній спальні все ще тхнуло фарбою після ремонту. Вона щовечора приносила мені в ліжко повну кружку гарячого молока з медом... підтикала ковдру... а якось навіть запропонувала заспівать колискову - ту саму, під яку я засинала малям. І заспівала-таки... а я лежала, згорнувшись равликом, що бозна де загубив свою мушлю - і не розуміла, хто ця жінка і що вона робить в моїй кімнаті. І чому в неї сльози в очах.
Жахливо, правда? Я чудовисько, напевне... але мене не стає навіть на те, аби перейматися з цього приводу.
А крім мами є ще тато. Найчудовіший, найпрекрасніший на світі тато... від якого відкараскатися ще складніше. Ще б пак - вони з Міккі вирішили що я, ледве залишившись на самоті, наковтаюся яких не треба пігулок чи поріжу собі вени, уявляєш?..
...А може... Може вони правильно вирішили?..
Так чи інакше, хтось із них удень постійно поруч зі мною.
Моя родина. Найдорожчі для мене люди.
Іноді я майже ненавиджу їх.
Адже... вони не розуміють найголовнішого.
Того, що вмовляти, рятувати, намагатися розрадити можна - живих.
Я не померла тоді.
Але я - мертва.

 

***

Вночі... вночі можна нарешті не намагатися грати Розу Тайлер-"так-це-складно-але-я-тримаюся-і-не-дивіться-на-мене-такими-очима".
Вночі можна просто бути собою.
Мертвою.
Кажуть, мертвим не болить.
Мені вже - навіть - не болить.
Просто... мого світу більше немає. Мій світ нині - це той самий пляж Dålig Ulv Stranden.
Море.
І небо.
І пісок.
...Я стою навколішки серед чорних гострих скель, знов і знов набираючи повні пригорщі піску - він тече крізь пальці із шерехом, що нагадує шерех крил мертвого метелика, із шерехом, що зводить мене з розуму.
Спомини... спомини... спомини...
Минулої ночі я мала необережність на мент заплющити очі... аби вже за мить схопитися, задихаючись від жаху - мені здалося, що я забула твоє обличчя.
...Пісок... крізь пальці...
Мене звати Роза Тайлер.
Це - історія про те, як я...

[≈27000 слів та хепі-енд у коментарях]

запись создана: 21.06.2011 в 08:36

@темы: фанфик, Doctor Who

Comments

[Гость]

ССказки не работают, потому напишу здесь.
Ринуша, я тебя люблюнимагу, но иногда мне хочется тебя прибить.
За то, в частности, что, создав этот шедевр, ты продолжаешь сомневаться в себе и вестись на какие-то дешевые провокации. Да е-мое, сколько можно?!!! Кто ты и кто они?!! Какое значение для тебя имеет их мнение?!?
Что они умеют?!! Что они знают?!!! Что они дали миру?!!! Каляки-маляки с тупым дрочевом, которое называют фиками? Игрульки в персонажей?
Ты балбес, Йэллх. Ты просто балбес, если все эта хня заставляет тебя переживать.
Забей.
Никто из них тебя не стоит.

[Таирни]

Гость, Мия, ты что ли?
Судя по "Йэллх"))
*покорно*
Я знаю, я балбес.
В отношенческом я всегда буду последним Симором Глассом периода "Рыбки" и чертовым балбесом.
Ты что, посмотрела, все-таки, Доктора?

[Гость]

Таірні, дякую тобі!!!Суперський текст. В мережі дуже мало фанфіків українською,а по "Доктору", здається, ніхто взагалі українською нічого не пише.
Вірші чудові.

[Таирни]

Гость, дякую)

[Just The Doctor]

Ох, автор... Що ж ви робите...
Перепрошую, від лавини емоцій забула привітатися. Не заперечуєте візиту гості?) Не пам'ятаю, щоправда, як саме сюди дісталася зо три години тому, але одразу захотілось лишитися. Із першої частини прологу, слів болючих і правильних водночас, про пустий світ Рози Тайлер без Доктора.
А потім... На словах "Сама. Безнадійно, невиліковно й назавжди - сама." мене зламало. Як доторк голки до напнутої повітряної кулі, як постріл у серце, прийшли раптовий гострий біль і усвідомлення "ОСЬ ВОНО". Правдиво і відверто, і несподівано болісно - чомусь фінал мене не вразив тоді. А тут - увесь світ Доктора-Після-Рози, який нам показали, вивернувся інакшою стороною, ще більш блідою, ніж здавалися мені мандри Доктора із Мартою. Ошкірився і відсапнув шматочок серця, того самого, що так боліло за Доктора і Розу колись, і я не змогла не продовжити читати - не було шляху назад, адже рану було роз'ятрено.
Усю першу главу і частину другої, а може - і набагато далі, я ридала. Очі були на мокрому місці безліч разів, хоча мене зазвичай важко довести до сліз. Плакала якоюсь мірою від того, що кожне слово і кожне відчуття Рози було неймовірно справжніми, неначе не могло бути кращого розуміння того моменту і тих емоцій ув'язненої в паралельній реальності Роуз. Кожен поворот сюжету краяв серце так, що про це можна було сказати "it hurt so good". Вам Рассел Т. Девіс не давав порад раптом?) Це було справжнісіньке свято вхарактерності персонажу, і тому переживалося так сильно. Якоюсь мірою - бо біль цей резонував із моїми відчуттями від The Parting Of The Ways і The End Of Time, чи не єдиними серіями, які викликали в мене сльози за увесь серіал. Але найбільше - від глибокого естетичного задоволення від довершеного стилю тексту, від кожного об'ємного, повного барв змалювання ситуації. Такий стиль - виключний талант. Ще вчора я вже й не сподівалася знайти щось таке, що захочеться перечитувати знову й знову, по Доктору... Але ця історія - знахідка знахідок.
Моя подяка зараз не має меж... Тому що цей фанф невимовно прекрасний. Неможливий. І вже зовсім диво - що він україномовний. Вперше бачу що-небудь по Доктору рідною мовою, тим паче - на російськомовному ресурсі.
Грустная сказочница, просто браво!

Єдине... мені взагалі-та соромно перепитувати, але я випустила із уваги один момент і мені дійсно важливо в ньому розібратися. Коли Роза у 2005 році стояла біля квартири - що там сталося? Докричалися Злий Вовк з Майстром до Рози? Там була переписана часова лінія, але я дещо заплуталася в тому, як саме. Навіть повернулася і перечитала - все одно не зрозуміла. Погані в мене справи з таймі-ваймі

[Таирни]

ketrincrystal, привіт))
Дякую.
Неймовірно просто дякую за такий розлогий і такий зворушливий коментар. Ви не уявляєте, яке то для мене свято - отримувати коментарі на власні тексти, тим паче не на російський їхній переклад, а на оригінали))) Це так рідко буває
Ні, РТД мені порад, на жаль, не давав)) Але текст вийшов певною мірою візіонерським, ага. Писався власний... не хед-кенон навіть, а якесь... осяяння миттєве, чи що.
А тепер про таймі-ваймі. Власне, зі сцени з Розою на порозі квартири я колись і починала цей текст писати) То ж спробую пояснити).
1) Рівер-Валеярд показує Розі варіант реальності, в якому Доктор помирає на самоті у своїй Одинадцятій інкарнації, мотивуючи такий фінал саме тим, що довелося пережити Десятому через Розу.
2) Рівер-Валеярд видає Розі маніпулятор і фактично змушує її переписати реальність - так, щоб вона-Валеярд мала шанс з"явитися. У цій переписаній реальності Роза вмирає в магазині, тобто, ніякого Десятого немає взагалі, є травматик Дев"ятий, який регенерує потім казна у що, і в результаті нас чекає поява Валеярда.
3)Роза-Злий Вовк, поспілкувавшись із Майстром і вирвавшись sз "ймовірнісної лакуни", потрапляє в "серіальну" реальність - ту, яку нам показали в фіналі "Кінця часу". І їй, за допомогою "найліпшого ворога", вдається докричатися до маленької-себе. І та Роза-в-рожевому, яку нам показали, вже десь там, "за екраном", - робить крок, збираючись бігти назад і рятувати незнайомого підпиткуватого дивака. І це "ламає" світоустрій, і ТАРДІС втручається в регенераційний процесс, "поєднуючи" два "я" Десятого - "оригінальне" і "метакризове". І ми отримуємо нарешті остаточний варіант "серіальної" реальності - той, де у Ельфа була Емі Понд і show goes on. І той, де у паралельному всесвіті поруч із Роуз - справжінісінький Десятий))
Якось так)))

Ще раз дякую. Неймовірний такий подарунок - ваш коментар)))