Дещо про янголів

[skazki-na-potolke]

Это есть - и будет - очень странненький текст. Ни в коем случае не для "общего пользования", это раз. Два - очень "джоноцентричный" и в первой части, которая вообще о Джоне исключительно, и во второй, которая сейчас пишется, и которая о Шерлоке и о Джоне, но о Джоне все-таки немножко больше.


ДЕЩО ПРО ЯНГОЛІВ
Фандом: "Шерлок ВВС"
Персонажі: Джон Уотсон, Шерлок Холмс, Майкрофт Холмс, Кітті Райлі, Моллі Хупер та інші
Таймлайн: пост-Рейхенбах і я знаю, що ви зараз подумали
Категорія: джен
Жанр: драма, дяченківщина
Дісклеймер: нічого собі, все хлопчикам із Бейкер-стріт
Саммарі: іноді перебування "на боці янголів" може бути надто шкідливим для оточуючих. А повернутися - не проблема, якщо є, куди й до кого.


Пролог.

Обличчя господаря кабінету - незрушна машкара давнього божества. В голосі - втома і м'який докір: так розмовляють із дітьми чи душевнохворими.
-Послухайте, Джоне... Так далі тривати не може. Ви ж розумієте, про що я?.. - Майкрофт Холмс робить паузу; вичікуючо прикіпає очима до людини у фотелі навпроти - марно, тому що та ніяк не реагує на його слова; більше того, Майкрофт взагалі не впевнений, що його чують. Ще кілька секунд він вдивляється в обличчя свого гостя, а потім, скрипнувши зубами, провадить далі.
-Повірте, я дуже вдячний вам за всі ті зусилля, що ви їх докладаєте, аби, ммм, відбілити пам'ять мого покійного брата і дуже ціную вашу відданість. Але мені здається, що з цим саме час завершувати. Минув рік. Ви же не можете решту життя присвятити тому, або воювати з цілим світом за добре ім'я людини, якої вже немає?
Джон Уотсон мовчить. Майкрофт дивиться на сивину у волоссі, що за цей рік стала більш помітною, на смертно стиснуті губи - і з раптовою, гострою, наче зубний біль, тугою розуміє - зможе.
Цей - зможе.
Усе життя.
З цілим світом.
Крапка.
Від цього одкровення у Майкрофта паморочиться в голові - він судомно стискає п'ястук, аби нігті встромилися в долоню, і подумки зарікається ще колись йти на поводу в клятого хлопчиська. Йому ж стільки варіантів було запропоновано - куди менш травматичних і для нього самого, і для небагатьох людей, яким до нього небайдуже. Та ні ж, того зациклило на бісовому даху бісового Бартса. Так, бачте, буде правдоподібніше.
Що ж, думає Майкрофт Холмс, дивлячись на обличчя Джона Уотсона. Що ж, врешті-решт, вийшло навіть надто правдоподібно.
Старший брат ще раз обіцяє собі влаштувати молодшому гожу прочуханку за першої ж нагоди - і знов напинає на себе остогидлу машкару незрушного й стриманого Британського Уряду.
-Джоне, мені здається, що вам треба змінити оточення, - каже він, тихо ненавидячи себе за нестерпно-щирий, співчутливо-довірчий тон. - Як щодо того, аби провести пару місяців... скажімо, в Італії? Ви ж любите Рим? Я бачив фото у блозі. Про Гаррі не турбуйтеся, я подбаю про вашу сестру...
-Так само, як про свого брата? - питає Джон неголосно.
Майкрофт замовкає.
Тиша така, що від неї починає бриніти у вухах.
-Вибачте, - каже Уотсон нарешті з бездоганною ввічливістю. - Вибачте. Я не мав права цього казати. Врешті решт, це я не зміг його захистити.
Майкрофт мружиться на мить, аби не бачити цього застрашливого у своїй спустошенності обличчя - і, у спробі опанувати себе, намагається думати про те, хто захищатиме цю погань від самого Джона, коли весь цей шарварок, нарешті, завершиться.
-Нащо ви мене покликали, містере Холмс? - питає неймовірний, прекрасний, фантастичний Джон Уотсон - і Майкрофт нарешті не витримує.
-Містеру Холмсу дуже кортіло вас бачити, - відповідає ретельно-в-тон (ну ж бо, здогадайся! здогадайся, чорти б тебе вхопили!). - Ви ж, як не як, були друзями...
Погляд доктора втрачає незрушну відчуженість, і щось у Майкрофта всередині стискається (зрозумів? ти зрозумів, так? ну ж бо!) - але натомість Джон Уотсон зводиться, незугарно хитнувшись, тягнеться за прихиленим до бильця крісла ціпком і мовчки рушає до виходу.
Незграбна хитка хода - і виструнчена, пряма як палка нежива спина - дике, нестерпне поєднання, що змушує не схильного до сантиментів Майкрофта закусити губу.
Божжжжжже.
-Оце вже дійсно - "до ешафоту і згодом", - мовить він наче сам до себе.
Джон знерухомлює - за крок до дверей.
-Прошу? - питає, не повертаючи голови.
-Кіплінг. Не надто талановитий поет, але в нього є декілька навдивовижу правильних речей. Притча про Тисячного на очі не трапляла?
Уотсон йде, так і не озирнувшись.
Якийсь час Майкрофт дивиться йому вслід. Запаморочення перетворюється на нудотну млість, що підступає до самого горла; Майкрофт з раптовою похмурою цікавістю думає, що буде, якщо він просто тут і зараз знепритомнить, а чи помре від серцевого нападу. Кому тоді викидатиме коники цей...
Він насилу зводиться, підходить до стіни і натискає якусь закрутку на різьбленій панелі.
Частина стіни безшумно від'їжджає вбік, відкриваючи потаємні двері, про які навряд чи відомо комусь, окрім господаря кабінету й...
Крихітна кімната - у ній навіть меблів немає, окрім стола й двох стільців. А ще - в ній є вікно.
А біля цього вікна - спиною до дверей - людина.
-Ну й на біса були ці прозорі натяки? - цікавиться Шерлок Холмс, не зволівши подарувати Майкрофта поглядом.
-Читай Кіплінга, - радить старший брат втомлено і важко опускається на стілець, вронивши руки. В голові все ще паморочиться, в очі наче насипали піску, а надодачу нестерпно пече в грудях зліва.
-Робити мені нема чого, - форкає Шерлок, так само видивляючись щось на вулиці. - Ти переконав його зав'язувати з хрестовим походом? Найближчими днями зайва увага йому зовсім ні до чого.
Майкрофт зводить голову, злісно звузивши очі... але відповісти не встигає. Молодший брат рвучко смикається вперед, по-хлопчачому припадає носом і долонями до шиби, увесь - суцільне стрімке й нестримне поривання - ближче; жадібна спрагла туга, прагнення не-самотності.
Йому-не-байдуже, розуміє Майкрофт, відчуваючи, як відступає тоскна нудотна слабкість. Йому не байдуже, цьому бісовому хлопчиську, цьому благословенному бовдуру.
І ніколи не було байдуже.
Слава тобі, Господи.
-Чому він знов кульгає? - питає Шерлок Холмс, якому все ще несила відірвати очей від невисокої постаті - аж допоки та не зникає за рогом. - Що з ним сталося, чорт забирай?
Який же ж він... телепень, думає старший брат з насмішкуватою гіркою ніжністю.
-Не "що", а "хто", - виправляє, дивлячись на скуйовджену потилицю. - Ти, Шерлок. Із ним трапився ти.



Частина перша. Тоді.

*-*

Похорон Джон не пам'ятає.
Він випастів із його пам'яті, лишивши по собі самі розрізнені поодинокі фрагменти - миттєвими спалахами стоп-кадрів, незугарними відбитками на внутрішньому боці склеплених повік.
...тремтячі руки й старомодний жалобний капелюшок місіс Хадсон...
...пониклі плечі Моллі, яка притримує домовласницю під лікоть...
...обличчя Лестрейда, схоже на зіжмаканий аркуш сірого паперу...
...жовтий, несподівано-осінній серед глупого літа листок, що пристав до віка закритої труни...
Але ж це не все?.
Достеменно не все.
Є ще, наприклад, Гаррі. Стривожена і розгублена, а від того - шпарка й недоречно голосна. Турботлива й любляча, хоча й дещо непутяща сестра, яка раптом згадала, що брат молодший від неї на чотири роки. Вона не відходить від нього ані на крок, чіпко й нашорошено відстежує кожен рух, раз-у-раз поривається стривожено задивлятися у вічі - як ти? тримаєшся?
Він тримається. Зрештою, що ще йому залишається?
...Надвечір першого ж дня після, у місіс Хадсон стається гіпертонічний криз, і саме Джону доводиться викликати "швидку", а поки медики їдуть, робити ін'єкцію ренітеку, що бозна-звідки узявся в домашній аптечці, і сидіти поруч, тримаючи за руку, через силу видушуючи зі зведеного неминаючою судомою горла щось професійно-лагідне й заспокійливе. Все гаразд, все гаразд, всебудегаразд - знову й знову, не чуючи сам себе, втрачаючи сенс і зміст слів; молодий лікар з бригади, що прибуває на виклик, зазирнувши Джонові в обличчя, настійливо пропонує виміряти тиск і йому й залишає на столі якісь пігулки з грізною назвою. Від тонометра вдається відкараскатися, а капсули Уотсон недбало закидає до шухляди - на них немає часу. Так само як і на сон.
Усю ніч Джон проводить у вітальні спорожнілої квартири - знерухомівши у фотелі, пильно й бездумно вдивляється в темряву. Він чекає - сам не знаючи, чого. Телефонного дзвінка? Дзеленчання вхідного смс? Звуку ключа, який повертають у замку?
А вже наступного ранку на Бейкер-стріт 221В з'являється Грегорі Лестрейд і, винувато ховаючи погляд, просить поїхати із ним - "Джоне, я розумію, що зараз не час і ти не в тому стані, але в них є до тебе декілька запитань"; Уотсон мовчки киває - кляте горло так і не розпружило - і йде перевдягатися, ретельно не помічаючи жаху у Лестрейдових очах.
...Біля дверей інспектор чомусь притримує його за рукав -"Зажди-но!" - і виходить першим; Джон не надає цьому жодного значення, аж доки, заледве він ступає на ганок, світ не вибухає спалахами незліченних фотокамер. Світло крає очі; Уотсон відсахується, перечепившись через поріг, і мало не падає, але сильні пальці Лестрейда боляче втримують за плече. Жадібні шпичаки мікрофонів тягнуться до них з усіх боків, чужі голоси зливаються в суцільний нудотний гул; остаточно втративши здатність орієнтуватися в просторі, Джон слухняно кориться рятівній руці інспектора і дозволяє фактично запхати себе до старенького "седана".
У відділку він мовчить, нічого не підтверджуючи і не спростовуючи. В голові ледь паморочиться, довколишні кольори здаються надто яскравими, а всі предмети перед очима навпаки наче оповиті тьмяною габою; типова симптоматика струсу, констатує Уотсон краєм свідомості, але нічого, окрім байдужості, з цього приводу не відчуває. Непевно знайомі люди навдокіл ставлять якісь незрозумілі й недоречні зараз запитання, пхають йому мало не в обличчя якісь папери, вимагаючи прочитати й поставити підпис, а Джон так само зосереджено дивиться просто перед собою і чекає, поки все це завершиться.

Нарешті поруч із ним знов опиняється Лестрейд, стривожено зазирає Джонові в очі - і з суцільного білого шуму виокремлюються слова "бісові бовдури", "швидка" і "негайно". Це змушує зосередитися; Уотсон над силу розтискає губи і повідомляє, що ніякої швидкої не треба, а треба просто відвезти його назад на Бейкер-стріт, і бажано, якнайшвидше. Так, під його власну відповідальність, він сам лікар, і знає... На цьому словниковий запас закінчується, і світ навдокіл знову губиться в глевкій каламуті - аби наступного разу увійти в фокус уже в день похорону.
..як ти? тримаєшся?..
Ідіотське запитання. Наче в нього є вибір.


*-*
Вибору дійсно немає.
Натомість - є скло. Непроникне скло, невидима перепона між ним і реальністю, яка остаточно схибнулася. Лишатися під цим захисним склепінням - єдина змога вижити, коли у світі раптом закінчується кисень.
Цього-не-може-бути-тому-що-цього-не-може-бути .
Поки священик завчено талдичить щось про прах до праху і Царство Боже, і скло вібрує в такт його словам, Джон ретельно думає про те, що Моллі так і не навчилася фарбуватися, а місіс Хадсон варто було лишитися в лікарні ще принаймні на декілька днів - із високим тиском-бо не жартують, тим паче у її віці. Потім труну починають опускати в могилу, і рятівна стіна стрімко й безнадійно йде потворними тріщинами, вкривається ними, наче памороззю - тривога! тривога! розгерметизація! -
Наступної миті Джон Уотсон бачить Майкрофта Холмса.
...розгермети...
Скло розлітається на друзки.
...рівень небезпеки...
Скляне кришиво в очах і у легенях; скляні скалки крають обличчя й руки; скляна голка встромлюється у груди десь між ребрами. Світ розсипається скельцями дитячого калейдоскопа, водночас згортаючись у крапку - у дві крапки - домовину у чорній ямі й високу постать біля чорного "ягуара".
-Джоне, мені шкода.
-На Бога!..
-Скажіть йому про це.
Йому - кому?
Чого тепер варті усі слова?
Джон дивиться у схоже на ножове лезо обличчя людини, що зупиняється навпроти нього, і не відчуває нічого, ані ненависті, ані огиди - тільки скалка в грудях зліва ятрить все нестримніше, пульсує пекучим болем.
-Джоне, я все розумію. Я знаю, що вам важко мене бачити. Але візьміть оце, добре?
Простенький, не вельми нової моделі телефон на Майкрофтовій долоні здається явищем чужорідним. Джон не робить жодного поруху, аби прийняти химерний подарунок, і врешті-решт тонкі плекані пальці просто опускають мобільник у кишеню його куртки.
-Я настійливо прошу вас із ним не розлучатися. Мій номер забитий у швидкий набір на клавіші "1". Якщо вам буде щось треба, телефонуйте у будь-який час. І ще дещо... - миттєва пауза, непевна тінь на дні світлих очей. - Джоне, мені справді дуже шкода.

Скляна скалка у грудях.
Нестерпно.

*-*
Смс надходить, щойно "ягуар" звільна, нагадуючи не шляхетного представника сімейства котячих, а ситого крокодила, виповзає за цвинтарну огорожу.
В Лондоні десята, отже, в Мехіко чотири ранку. Комусь не спиться?..
Номер, авжеж, незнайомий.
Підпису, як годиться, немає.

"Як він?"

Єдиний пасажир розкішного авта кривить губи у недобрій посмішці.

"Живий-здоровий. Переказує вітання. Ще щось?"

Відправляючи повідомлення, він не сподівається на відповідь. Принаймні, не на ту, що надходить за кілька секунд.

"Подбай про нього".

І - навздогін, поки Майкрофт, не вірячи власним очам (хто ти і що зробив із моїм братом?), дивиться на дисплей:

"Будь-ласка".

*-*

Журналісти чатують під дверима близько двох тижнів; увесь цей час продукти і все необхідне на Бейкер-стріт 221-В щоранку завозять двійко мовчазних молодиків із невиразними обличчями. Гроші вони брати відмовляються ("За все вже сплачено" і кожного разу питають, чи не треба заїхати до аптеки.
Місіс Хадсон часто плаче й погано спить. Джон пише їхнім неговірким помічникам список із кількох легких заспокійливих - з тих, що можна придбати без медичного призначення, - але вони натомість привозять препарати більш ефективні, значно дорожчі й безумовно рецептурні. Одночасно на непоказний телефон надходить смс, що змушує Джона скривитися.

"Ви ж не робитимете дурниць, докторе?"

Авжеж, не робитиме. Йому потрібна ясна голова.
Йому потрібна ясна голова, аби зрозуміти, як Шерлок вижив.

*-*
...Наприкінці другого тижня журналістська облога нарешті добігає свого завершення. Тепер на вулицю можна виходити цілком безперешкодно.
Джона вулиця не цікавить. Він не хоче гаяти на неї час.
За кілька днів на Бейкер-стріт навідується Лестрейд - аби здушеним від огиди й гіркоти, якимось не своїм голосом повідомити, що справу фактично завершено, смерть Річарда Брука, чиє мертве тіло було знайдено на даху Бартса, експерти визнали самогубством, а Саллі Донован отримала підвищення і зараз на лікарняному. Подейкують, що нервовий зрив.
Джону байдуже. І до слідства, і до того, під яким ім'ям поховають ту паскуду, і тим паче до вельми сумнівних докорів сумління вже-не-сержанта Донован. Він дивиться на інспектора, який, не в змозі всидіти у фотелі, знервовано міряє кроками вітальню - і не знає, що сказати. Не знає, якої саме реакції від нього чекають. А тому - стримано дякує за інформацію, відмагається кивком голови від чергового "тримаєшся?" - і йде до себе нагору. Встигнувши, втім, перехопити стривожений погляд, яким в нього за спиною обмінюються Грег і місіс Хадсон.
Вони що, вважають, ніби він..?
Ну й нехай собі.



*-*
Будь-ласка...
Йому потрібна підказка.
Бодай якась.
Бодай найменша, найдрібніша зачіпка, щось, що може стати відправною точкою...
Смс чи дзвінок із невідомого номера, e-mail із одноразової поштової скриньки, нове граффіті на стіні будинку навпроти...
Щось.
Скляна голка у грудях, що вже кілька днів не давала про себе знати, знов нагадує про своє існування - гострим уколом, що змушує Джона згадати про капсули, які залишив лікар зі "швидкої". Втім, вже наступної миті він про них забуває.
Будь-ласка.
Його віри вистачить, аби по камінчику збудувати піраміду Хеопса або чортову лікарню Святого Варфоломея, але кожній будівлі потрібен наріжний камінь.
Вихололий чай у чашці - непроглядно-чорний.
Стіл у вітальні захаращений роздруківками. Плани тієї клятої вулиці, тієї бісової площі. Позначки маркером і олівцем.
А якщо..?
Друга ночі. Дивиться порожніми очницями череп з камінної полиці.
...будь-лас...


*-*
- ...а я тобі кажу, що це не обговорюється! Зараз ми збираємо твої речі і я тебе звідси забираю!
Гарріет вривається до його кімнати нестримним розкошланим вихором. Вона рішуча, розлючена і, розуміє Джон приречено, абсолютно і безнадійно твереза.
А отже - серйозність її намірів жодним сумнівам не підлягає.
- ...Ну що ти сидиш? Де твоя сумка?
Авжеж, нікуди їхати з Бейкер-стріт Джон не збирається. Але проблема в тому, що пояснювати це сестрі в нього немає ані бажання, ані сил. Тим паче, що всі доводи наразі будуть марні - його, схоже, не на жарт намірилися рятувати.
Від чого?
Чи то пак - від кого?
-Джоне?..
Сумку, виявляється, вже знайшли без його допомоги, і тепер сестра без тіні збентеження порпається в його, Джоновій, шафі, скидаючи з полиць до роззявленої поліестерової пащі білизну й одяг. Уотсон дивиться на тонку спину, обіп'яту картатою кофтинкою, на скуйовджену обурену потилицю - і не відчуває нічого. Геть нічого. Хіба що... втому?
-...поки що в мене, я звільнила тобі другу кімнату. Потім, якщо схочеш, підшукаємо для тебе щось годяще...
Йому хочеться спитати, як поставиться її актуальна подруга до появи у лесбійському гніздечку тридцятидворічного "меншого братика" і що вона зробила зі своїм алкогольним НЗ - повиливала під три чорти, як належиться за амплуа люблячої сестри, а чи просто сховала подалі від спокуси. Натомість, Джон зводиться, підходить до Гаррі, обережно забирає в неї з рук плічка зі своєю сорочкою і так само обережно вішає їх назад до шафи.
Декілька секунд вони дивляться один одному в очі.
-Збирайся! - цідить Гарріет крізь зуби.
-Я не поїду.
Пауза.
-Може, поясниш? - питається сестра оманливо спокійно.
-Я давно вже повнолітній, цілком дієздатний і сам можу дати собі раду.
-Востаннє я чула від тебе щось подібне напередодні твого від'їзду до Афганістану!
Десь із глибин будинку лунає пронизливий скляний дзенькіт. Схоже, місіс Хадсон розбила чашку, думає Джон неуважно, м'яко відсторонює наче скам'янілу сестру, підсуває до себе сумку і заходиться викладати речі назад на полиці шафи.
-Я його ненавиджу, - сповіщають йому у спину.
Обличчю стає гаряче, наче шкіру опалило живим полум'ям. Джон завмирає над сумковими надрами, вчепившись пальцями, що несподівано відмовилися коритися, в якесь ганчір'я, в якому йому зараз несила впізнати власний улюблений світло-сірий светр.
Не треба, просить він подумки. Будь-ласка, не треба, не...
-Я його ненавиджу, - повторює Гаррі, і від звуку її голосу скляна скалка, що була зачаїлася у Джона в грудях, знов оживає, починає хижо вовтузитися, обпікає ядучим болем. - Схиблений покидьок. Чому він не здох до того, як трапитися тобі на шляху?
Уотсон замружується - так міцно, що під повіками починають несамовито гецати чорно-червоні кола, а у вухах гуде. Він не хоче цього чути - але чує все одно.
- Знаєш, що воно таке? Це називається "залежність", братику. Кому як не мені це знати... - форкає коротко й злісно. - Це залежність, а чергової дози тепер - дзуськи... - вона затинається на мить. - Стривай, у "The Sun" писали, що він декілька років сидів на голці, поки родичі не запроторили до реабілітаційної клініки... Джоне, скажи мені, він не змушував тебе нічого приймати?
Йому стає смішно, але сміятися чомусь не виходить - горло знов здушує невидимим зашморгом, а у вухах вже не гуде - дзеленчить. Все тонше, все голосніше і нестерпніше. Джон тупо дивиться на власні руки, що бгають светр, а потім якоїсь миті сіра пляма перед очима починає стрімко й нестримно розповзатися, витісняючи всі інші кольори.
-Джоне? Джоне, що..? Джо...
На щастя, йому вдається втриматися на ногах. Ба більше, сил вистачає навіть на те, аби практично наосліп у драглистій сірій каламуті, що ніяк не хоче відступати, притиснути долоню Гарріет до вуст.
-Не кричи. Налякаєш місіс Хадсон. А їй неможна хвилюватися, у неї тиск...
Чужий подих, тремкий и теплий, зігріває німіючі пальці і повертає до реальності, поволі розганяючи сірий морок. Зовсім близько Уотсон бачить перелякані сестрині очі, і від того йому на мить стає ніяково - із таким самим виразом, здається, вона колись дивилася на нього-тринадцятилітнього, що примудрився під час чергового катання на роликах втрапити під колеса здоровенного джипа і на три тижні опинився у лікарні.
-Ти коли жер востаннє, недоумку?.. - питає Гаррі чомусь пошепки.
Брехати Джон не любить, але жодної потреби робити це наразі нема - нащо, якщо можна просто чесно знизати плечима? Він дійсно не пам'ятає. І що з того?
Гарріет зводить подих. Облизує губи.
-Джоне, - каже майже благально. - Джоне, слухай... збирайся, га?
Скалка зліва під ребрами судомно смикається ще раз, і затихає, завмерши - тепер вже зовсім близько від серця.

*-*

"Якщо відкинути все неможливе, то та єдина версія, що залишиться, і буде істиною".
Вкотре вже ці слова, промовлені знайомим голосом, лунають в нього у вухах?
Джонове неможливе - тонкий чорний силует на тлі блідого світанкового неба, тремке дихання в слухавці (сльози?), простягнута рука... і ще щось, настільки страшне, що від самої спроби думки про нього свідомість починає дрібнитися, розпадаючись на окремі фрагменти - наче зображення на старому моніторі.
А отже - не дума...
У поштовій скриньці - рекламна розсилка і лист від Генрі Найта. Розсилку Джон призвичаєно відправляє до теки "Кошик", а лист, після кількасекундного вагання, відкриває і намагається зосередитися. Не виходить; очі вихоплюють поодинокі фрази, такі ж незугарні й незграбні, як і сам відправник - але навіть їхній сенс мозок відмовляється розуміти.

...висловити щирі співчуття...
... страшна трагедія...
...не вірю жодному слову цього божевільного наклепу...
...якщо я можу щось зробити для вас чи ви схочете просто поговорити...

Джонове неможливе зовсім поруч, воно схиляється над його плечем, остудно дихає в скроню, і від цього подиху волосся вкривається памороззю.
Ще секунду Уотсон незмигно дивиться на павутиння літер на білому тлі, а потім натискає кнопку "Спам".


*-*
Так минає невиразний тиждень - ще один тиждень, схожий на вибляклу й зібгану стару ковдру.
Ще сім днів, протягом яких із Джоном Уотсоном нічого не відбувається.
Сім днів. Сто шістдесят вісім годин. Десять тисяч вісімдесят хвилин. Шістсот чотири тисячі вісімсот секунд.
Із Джоном Уотсоном протягом цих шістсот чотирьох тисяч восьмисот секунд дійсно-таки не відбувається нічого - дійсно, не вважати ж подією ще одну спробу Гаррі запроторити молодшого брата під власне крильце ("Джоне, якщо ти зараз не... Я не знаю, що я з тобою зроблю!" а чи телефонний дзвінок від Майка Стемфорда ("Старий, слухай... у мене це в голові просто не вкладається. Я завжди знав, що він із прибабахами, але такою мірою?.." - і, після паузи, квапливо. - "Ти сам взагалі там як?" )
Як, цікаво, він може бути, якщо з ним нічого-не-...?
Зовсім нічого.
Тоді, після повернення з Афганістану, Джонові лишалися, принаймні, нічні жахіття, що із заздрісною постійністю приходили в його сон.
Тепер - жахіть немає.
Але сну немає також.
Є - химерний стан напівмарення, у якому Джон щоночі борсається, наче в грузькому драговинні, раз-у-раз занурюючись у глевке й задушливе із головою. Крізь тьмаву габу, крізь каламутну плівку він знов і знов бачить страшне.
...Йому ввижається, що він прокидається серед ночі і, як є босоніж, спускається до знайомої вітальні поверхом нижче, заходить до неї - і бачить засмалені шпалери, що неохайним рам'ям звисають із вкритих кіптявою стін.
...Йому ввижається розбита закурена шиба, за якою віхтями коливається важкий сивий туман, і жовтий смайлик, що шкіриться знущально, сліпо витріщаючись у сутінь.
...Йому ввижається роздерта подушка з британським флагом - з проріхи стирчить закіптявіле сизе пір'я.
Йому ввижається, що він стоїть серед чорного димного згарища, серед кіптюги й попелу, і відчуває раптом, як тисячі дрібних голок починають колоти його босі ноги - і тоді він опускає очі, і бачить, як крізь обгорілий килим стрімко росте зелена, така зелена, тонка трава...
...і тоді, лише тоді він кричить, розриваючи легені, виринає з ядучої каламуті... - аби зрозуміти, що власний крик теж залишився там, у напівпритомності, а насправді він не в змозі видушити ані слова.
Горло знов наче заціпило; Джон лежить долілиць, вдивляючись у розхрестя тіней на стелі.
Зі мною нічого не відбувається, каже він самому собі подумки.
Зі-мною-нічого-не...


Якщо відкинути все неможливе...
Джонове неможливе не хоче бути відкинутим.
Джонове неможливе терпляче чекає, допоки він визнає його - істиною.


*-*
Голоси у вітальні Джон чує ще на сходах - і завмирає, вчепившись у вузькі бильця, відчуваючи неймовірне бажання повернутися до власної кімнати.
Він не хоче... не може нікого бачити. Нинішній його світ, у якому нічого-не-відбувається, cхожий на скляну кулю, на замкнену ідеально-прозору сферу. Він відбудував її наново після того дня, від якого в його пам'яті зостався лишень жовтий-сліпучо-жовтий листок на густо-брунатовому, майже чорному. Він відбудував її наново, і тепер жодне втручання ззовні неприйнятне - бо є автоматичною загрозою для досконалого у своїй незрушності, такими зусиллями надбаного спокою й тендітної рівноваги. А отже...
Він вагається лишень мить, але й цієї миті достатньо, аби шляхи для відступу виявилися перекритими - у дверях вітальні з'являється місіс Хадсон.
- Джоне, дорогенький... - Господи Боже, думає Уотсон, цих її "дорогеньких", та ще й виголошених тим тоном, яким вона розмовляє із ним останні декілька тижнів, можна класти до чаю й кави, і таким чином непогано зекономити на цукрі. - Джоне, дорогенький, а я саме збиралася тебе кликати... Диви, хто до нас завітав!
Робити нема чого; Джон киває і у супроводі (під конвоєм, вперто крутиться в голові) домовласниці спускається до вітальні - аби побачити там Моллі Хупер.



*-*
...Коли місіс Хадсон зачиняє за собою двері вітальні ("...Моллі, дівчинко, так добре, що ти зайшла, я наче відчувала, заходилася з пирогом з ранку... у мене там тісто підходить, тож, любчики, я вас залишаю поки що..." , вони обоє ще декілька секунд мовчать.
Джон робить те, що останнім часом вдається йому якнайкраще - роздивляється власні зчеплені долоні, що лежать на колінах. Кумедно, виявляється він відвик відчувати на собі чужий погляд.
- Він би цього не хотів, - стиха каже Моллі Купер.
Це настільки відрізняється від остогидлого "Як ти, тримаєшся?", що Джон від несподіванки зводить голову.
-Прошу?..
-Шерлок. Він не хотів би, аби ти... - вона затинається на мить, а потім приречено-рішучо провадить далі. - Йому б не сподобалося бачити тебе таким.

-Я не розумію про що ти, - повідомляє Джон ввічливо... - либонь, надто ввічливо, бо раптом вона рвучко зводиться з крісла і опускається навколішки перед його власним. Перш ніж він встигає відсторонитися, його руки перехоплюють чужі долоні.
-Так не можна, - каже вона, і Джон думає, що від сторонніх доторків він встиг відвикнути так само, як і від сторонніх поглядів. - Джоне... це неправильно. Ти не маєш таке з собою чинити.
У неї худі зап'ястки зі зворушливими гострими кісточками і тонкі теплі пальці - прозорий лак, блідо-рожеві ниточки старих подряпин від котячих пазурів.
-Джоне, послухай...
-Будь-ласка. Моллі. Не треба. Зі мною все... - починає було він, але тендітні пальці стискають його руки наче обценьками.
-Нічого з тобою не гаразд! І ти сам це чудово розумієш!
-Моллі.
-Тобі потрібна допомога!

-У мене вже є старша сестра. Ще й молодша до кагалу - це вже занадто... - йому вдається вивільнити нарешті руки - саме вчасно, бо зліва під ребрами починає знайомо скімліти, і прозорий прихисток скляної сфери загрозливо вібрує, як тоді, на похо... - ні, чорт забирай, не думати про це, цього не... - Джон зводиться, рвучко відсторонивши дівчину, що схоплюється на ноги слідом за ним, - ні, я не хочу нічого чути, дайте мені спокій вреш...
- Ти поводишся так, наче Шерлока любив ти один, - каже вона йому в спину.

... ножем.
Між лопатки.


*-*
Ти поводишся так, наче Шерлока любив ти один, каже Моллі Хупер.
Чужа смерть не може бути важливішою за власне життя, каже Моллі Хупер.
Ти лікар, ти сам чудово розумієш, що так тривати не може, каже Моллі Хупер.
Джон дивиться на неї - і згадує Різдво, подарунок у яскраво-червоній обгортці, тремтячі губи й зацькований погляд.
"Ти завжди кажеш такі жахливі речі! Завжди! Кожного разу!"
У Моллі Хупер, що зараз стоїть перед ним, кофтинка у дурнувату квіточку, волосся як і раніше стягнуте в недолугий хвіст, помада заяскрава, а очі не підфарбовані.
Але вона - інша.
Не та, яку він знав.
Інакша.
У цієї, нової Моллі - впевнені рухи і відкритий погляд людини, яка нарешті отримала беззаперечний доказ свого права на буття в цьому світі.
Неспростовне підтвердження власної значущості.
Йому не хочеться думати, що вона змінилася через те, що тепер ніхто не насміхається з її губ і грудей і не коментує зневажливо відсутність в неї почуття гумору та вміння вести бесіду.
Він не може про це не думати.
- Поговори зі мною, - просить вона тихо. - Просто... поговори. Будь-ласка.
Та, колишня Моллі Хупер, сіре мишенятко Моллі, яка тільки й вміла що шарітися й ніяковіти, бевкнувши чергову дурницю - вона, принаймні, була звичною і зрозумілою.
З нею Джонові зараз було б...
...легше?


*-*

- Навіщо ви до нього ходили?
- Хотіла переконатися, що з ним усе гаразд.
- Переконалися?
- Містере Холмс...
- Ми, здається, домовлялися, що ви не будете втручатися.
- Містере Холмс, він у жахливому стані. Йому терміново потрібно...
- Із доктором Уотсоном все буде гаразд. Мої люди тримають його під наглядом.
- Але...
- Місс Хупер. Я тримаю його під наглядом.
- Ви не лікар.
- Ви також.
- Містере Холмс...
- До побачення, місс Хупер.


*-*

Ще за три дні місіс Хадсон дещо нервово повідомляє Джонові, що купила квиток на літак до Единбурга - її шотландська небога привела трійню і потребує допомоги, то ж у гостях вона пробуде не менше двох-трьох місяців. "Джоне, дорогенький, ти ж даси собі раду?" - в голосі домовласниці тривога змішується із щасливим передчуттям подорожі й побачення з ріднею; Уотсон стримано запевняє її, що все буде в повному порядку й хвилюватися нема про що.
Наступного ранку мало не вдосвіта він допомагає завантажити в таксі важкезну валізу, бере з місіс Хадсон обіцянку щоденно приймати пігулки від гіпертонії і не перенапружуватися і невиразно мугикає у відповідь на наказ "вчасно харчуватися і не сидіти цілодобово в чотирьох стінах".
Так, авжеж, з ним усе буде гаразд, як же інакше?
Повернувшись до будинку, Джон деякий час сидить за обіднім столом на кухні над залишеним дбайливою "не домогоподаркою" сніданком, бездумно витріщаючись внікуди, а потім піднімається до себе і набирає номер Елли Томпсон.
У професійно-приязному голосі ані тіні подиву. Авжеж вона його пам'ятає. Так, звісно, вони можуть зустрітися. Ні, на жаль, на сьогодні в неї вже все розписано. А от скажімо, завтра... О котрій годині на нього чекати?..
Завершивши розмову, Уотсон вимикає телефон.
Врешті-решт, хто йому телефонуватиме? Кому він взагалі тре...


Вночі він чує кроки.
Легкі, скрадливі, вони, тим не менш, наче іржавим ножаком розпорюють тьмаву габу напівпритомності, що тепер править Джону за сон.
...Хтось...
На тумбочці обіч ліжка - нічник. Аби ввімкнути його, варто лишень піднятися на лікті й простягнути руку.
...внизу.
Він не може поворухнути ані м'язом.
Темрява тисне.
Темрява навалюється на груди чорнотою розволошеної цвинтарної землі, важко коливається навдокіл непроглядною нафтою - він намагається вдихнути, але замість повітря до легень ллється густе, нудотно-оліїсте...
Тремтять тіні на стіні. В їхньому розхресті Джонові ввижаються розхристані поли піжонського пальта. Та що ж це таке, випендрьожнику бісів, застудиться, лікуй його потім...
Кроки завмирають - біля самих дверей.
Зі-мною-нічого-не...
Ніч волога від поту.
У ночі присмак солі.