Этот текст я писала год.
Нет, не так.
Год этот текст требовал, чтобы я его записала. Он мучал меня, приходил ко мне во сне, не оставлял в покое ни на минуту.
Я упиралась. Я честно упиралась до последнего))). Но он оказался сильнее.

Спасибо вам,  Имя розы и  Cynical bastard , - вы видели, как рождался этот текст и не убили автора, который выдавал продолжение в час по чайной ложке.
И - спасибо тебе, той, без кого этого текста бы не было.
Той, для кого я никогда не устану рассказывать Сказки.
Спасибо тебе,  KittyH
Ты прекрасная.
You are the most wonderful person in the whole universe.
И я тебя очень люблю.

**************

Фандом: Doctor Who
Таймлайн: другий-четвертий сезони
Категорія: Казка)))
Жанр: драма, everybody lives.
Дісклеймер: все належить ВВС, РТД, Стівену Моффату та іншим)
Персонажі: Десятий Доктор, Роза Тайлер, Доктор 10.5, Рівер Сонг. А також - Емі Понд та Одинадцятий Доктор. І Майстер.
Попередження:
1.)Напевне-таки AU, тому що Рівер Сонг в моєму всесвіті аж ніяк не донька Емі Понд. 2.) Текст написано з урахуванням сумнозвісної "сцени 135", себто, того, що Доктор подарував своєму двійнику, який залишився у паралельній реальності, зерно ТАРДІС.
Опис: Бувають казки, які розповідаєш для когось. А бувають - ті, котрі вигадуєш для себе самого. Іноді історія, почута від когось іншого, продовжує боліти тобі так нестримно, так пронизливо й невигойно, що єдиний спосіб позбутися цього болю - розповісти, що насправді все було зовсім-не-так. І, зачепившись за якусь крихітну, можливо зовсім незначущу деталь, переповісти історію наново, повертаючи собі можливість дихати.

Бо в кожного з героїв і в кожного з читачів є своє

ПРАВО НА КАЗКУ

Пролог. ПОЗАЧАССЯ.


Бракує повітря. Від болю білішають очі.
Розбитою мушлею крає долоні надія.
Я хочу сказати... та ні ж бо, спитати... Я хочу
Не бути. Бо бути без тебе я вже не зумію.
Я мала усе, а віднині - самотня й убога.
У Бога ж для мене - чи є щось, крім муки і горя?
Цей всесвіт збезлюдів. У нім не лишилось нічого.
Лиш море і небо. І я - поміж небом і морем.

***

Море.
Небо.
Я бачу їх уві сні щоночі.
Це - історія про те, як я не померла.
...Дивно, раніше мені здавалося, що немає нічого страшнішого від власної смерті.
Сама думка про те, що все у світі залишиться тим самим, а мене в ньому не буде... повірити не можу, але колись вона дійсно мене лякала.
Колись...
Напевне, тоді ж, коли я дійсно вірила, що самогубство - гріх.
Це - історія про те, як я...
Я ненавиджу себе за те, що й досі жива.
Це неправильно.
Так не має бути.
Адже - як може бути правильним світ, в якому не залишилося кольорів, окрім тьмаво-сірого і блякло-жовтого? Світ, в якому немає смаків - лишень смак крові з прокушеної наскрізь губи і гіркава осуга морської солі? Світ,
що дрібниться, наче бабчине око, наче скельця розбитого калейдоскопа, наче...
Світ-без-тебе.
Я не хочу більше бути в ньому. Я не можу вже в ньому бути.

 

***
Пам*ятаєш... ти казав колись, що люди витрачають на сон недоречно багато часу, який можна було б використати куди цікавіше.
Я не сплю вже... третю ніч? п*яту? дванадцяту?
Не знаю.
Та й хіба не все одно?
Вночі мені нарешті дозволено бути самій.
Що... тобі не подобається слово "дозволено"? А інакше це просто годі назвати. Адже поруч зі мною - найкращі у світі батьки... і Міккі - друг, про якого можна було б лишень мріяти. Хіба ж вони можуть бодай на мить лишити Розу Тайлер наодинці?
Уявляєш... тоді, в перші дні опісля... мама навіть спала на канапі в моїй кімнаті - мовляв, у її власній спальні все ще тхнуло фарбою після ремонту. Вона щовечора приносила мені в ліжко повну кружку гарячого молока з медом... підтикала ковдру... а якось навіть запропонувала заспівать колискову - ту саму, під яку я засинала малям. І заспівала-таки... а я лежала, згорнувшись равликом, що бозна де загубив свою мушлю - і не розуміла, хто ця жінка і що вона робить в моїй кімнаті. І чому в неї сльози в очах.
Жахливо, правда? Я чудовисько, напевне... але мене не стає навіть на те, аби перейматися з цього приводу.
А крім мами є ще тато. Найчудовіший, найпрекрасніший на світі тато... від якого відкараскатися ще складніше. Ще б пак - вони з Міккі вирішили що я, ледве залишившись на самоті, наковтаюся яких не треба пігулок чи поріжу собі вени, уявляєш?..
...А може... Може вони правильно вирішили?..
Так чи інакше, хтось із них удень постійно поруч зі мною.
Моя родина. Найдорожчі для мене люди.
Іноді я майже ненавиджу їх.
Адже... вони не розуміють найголовнішого.
Того, що вмовляти, рятувати, намагатися розрадити можна - живих.
Я не померла тоді.
Але я - мертва.

 

***

Вночі... вночі можна нарешті не намагатися грати Розу Тайлер-"так-це-складно-але-я-тримаюся-і-не-дивіться-на-мене-такими-очима".
Вночі можна просто бути собою.
Мертвою.
Кажуть, мертвим не болить.
Мені вже - навіть - не болить.
Просто... мого світу більше немає. Мій світ нині - це той самий пляж Dålig Ulv Stranden.
Море.
І небо.
І пісок.
...Я стою навколішки серед чорних гострих скель, знов і знов набираючи повні пригорщі піску - він тече крізь пальці із шерехом, що нагадує шерех крил мертвого метелика, із шерехом, що зводить мене з розуму.
Спомини... спомини... спомини...
Минулої ночі я мала необережність на мент заплющити очі... аби вже за мить схопитися, задихаючись від жаху - мені здалося, що я забула твоє обличчя.
...Пісок... крізь пальці...
Мене звати Роза Тайлер.
Це - історія про те, як я...

[≈27000 слів та хепі-енд у коментарях]