15:01 

Дещо про янголів

Scriptum ergo sum
Это есть - и будет - очень странненький текст. Ни в коем случае не для "общего пользования", это раз. Два - очень "джоноцентричный" и в первой части, которая вообще о Джоне исключительно, и во второй, которая сейчас пишется, и которая о Шерлоке и о Джоне, но о Джоне все-таки немножко больше.


ДЕЩО ПРО ЯНГОЛІВ
Фандом: "Шерлок ВВС"
Персонажі: Джон Уотсон, Шерлок Холмс, Майкрофт Холмс, Кітті Райлі, Моллі Хупер та інші
Таймлайн: пост-Рейхенбах і я знаю, що ви зараз подумали
Категорія: джен
Жанр: драма, дяченківщина
Дісклеймер: нічого собі, все хлопчикам із Бейкер-стріт
Саммарі: іноді перебування "на боці янголів" може бути надто шкідливим для оточуючих. А повернутися - не проблема, якщо є, куди й до кого.


Пролог.

Обличчя господаря кабінету - незрушна машкара давнього божества. В голосі - втома і м'який докір: так розмовляють із дітьми чи душевнохворими.
-Послухайте, Джоне... Так далі тривати не може. Ви ж розумієте, про що я?.. - Майкрофт Холмс робить паузу; вичікуючо прикіпає очима до людини у фотелі навпроти - марно, тому що та ніяк не реагує на його слова; більше того, Майкрофт взагалі не впевнений, що його чують. Ще кілька секунд він вдивляється в обличчя свого гостя, а потім, скрипнувши зубами, провадить далі.
-Повірте, я дуже вдячний вам за всі ті зусилля, що ви їх докладаєте, аби, ммм, відбілити пам'ять мого покійного брата і дуже ціную вашу відданість. Але мені здається, що з цим саме час завершувати. Минув рік. Ви же не можете решту життя присвятити тому, або воювати з цілим світом за добре ім'я людини, якої вже немає?
Джон Уотсон мовчить. Майкрофт дивиться на сивину у волоссі, що за цей рік стала більш помітною, на смертно стиснуті губи - і з раптовою, гострою, наче зубний біль, тугою розуміє - зможе.
Цей - зможе.
Усе життя.
З цілим світом.
Крапка.
Від цього одкровення у Майкрофта паморочиться в голові - він судомно стискає п'ястук, аби нігті встромилися в долоню, і подумки зарікається ще колись йти на поводу в клятого хлопчиська. Йому ж стільки варіантів було запропоновано - куди менш травматичних і для нього самого, і для небагатьох людей, яким до нього небайдуже. Та ні ж, того зациклило на бісовому даху бісового Бартса. Так, бачте, буде правдоподібніше.
Що ж, думає Майкрофт Холмс, дивлячись на обличчя Джона Уотсона. Що ж, врешті-решт, вийшло навіть надто правдоподібно.
Старший брат ще раз обіцяє собі влаштувати молодшому гожу прочуханку за першої ж нагоди - і знов напинає на себе остогидлу машкару незрушного й стриманого Британського Уряду.
-Джоне, мені здається, що вам треба змінити оточення, - каже він, тихо ненавидячи себе за нестерпно-щирий, співчутливо-довірчий тон. - Як щодо того, аби провести пару місяців... скажімо, в Італії? Ви ж любите Рим? Я бачив фото у блозі. Про Гаррі не турбуйтеся, я подбаю про вашу сестру...
-Так само, як про свого брата? - питає Джон неголосно.
Майкрофт замовкає.
Тиша така, що від неї починає бриніти у вухах.
-Вибачте, - каже Уотсон нарешті з бездоганною ввічливістю. - Вибачте. Я не мав права цього казати. Врешті решт, це я не зміг його захистити.
Майкрофт мружиться на мить, аби не бачити цього застрашливого у своїй спустошенності обличчя - і, у спробі опанувати себе, намагається думати про те, хто захищатиме цю погань від самого Джона, коли весь цей шарварок, нарешті, завершиться.
-Нащо ви мене покликали, містере Холмс? - питає неймовірний, прекрасний, фантастичний Джон Уотсон - і Майкрофт нарешті не витримує.
-Містеру Холмсу дуже кортіло вас бачити, - відповідає ретельно-в-тон (ну ж бо, здогадайся! здогадайся, чорти б тебе вхопили!). - Ви ж, як не як, були друзями...
Погляд доктора втрачає незрушну відчуженість, і щось у Майкрофта всередині стискається (зрозумів? ти зрозумів, так? ну ж бо!) - але натомість Джон Уотсон зводиться, незугарно хитнувшись, тягнеться за прихиленим до бильця крісла ціпком і мовчки рушає до виходу.
Незграбна хитка хода - і виструнчена, пряма як палка нежива спина - дике, нестерпне поєднання, що змушує не схильного до сантиментів Майкрофта закусити губу.
Божжжжжже.
-Оце вже дійсно - "до ешафоту і згодом", - мовить він наче сам до себе.
Джон знерухомлює - за крок до дверей.
-Прошу? - питає, не повертаючи голови.
-Кіплінг. Не надто талановитий поет, але в нього є декілька навдивовижу правильних речей. Притча про Тисячного на очі не трапляла?
Уотсон йде, так і не озирнувшись.
Якийсь час Майкрофт дивиться йому вслід. Запаморочення перетворюється на нудотну млість, що підступає до самого горла; Майкрофт з раптовою похмурою цікавістю думає, що буде, якщо він просто тут і зараз знепритомнить, а чи помре від серцевого нападу. Кому тоді викидатиме коники цей...
Він насилу зводиться, підходить до стіни і натискає якусь закрутку на різьбленій панелі.
Частина стіни безшумно від'їжджає вбік, відкриваючи потаємні двері, про які навряд чи відомо комусь, окрім господаря кабінету й...
Крихітна кімната - у ній навіть меблів немає, окрім стола й двох стільців. А ще - в ній є вікно.
А біля цього вікна - спиною до дверей - людина.
-Ну й на біса були ці прозорі натяки? - цікавиться Шерлок Холмс, не зволівши подарувати Майкрофта поглядом.
-Читай Кіплінга, - радить старший брат втомлено і важко опускається на стілець, вронивши руки. В голові все ще паморочиться, в очі наче насипали піску, а надодачу нестерпно пече в грудях зліва.
-Робити мені нема чого, - форкає Шерлок, так само видивляючись щось на вулиці. - Ти переконав його зав'язувати з хрестовим походом? Найближчими днями зайва увага йому зовсім ні до чого.
Майкрофт зводить голову, злісно звузивши очі... але відповісти не встигає. Молодший брат рвучко смикається вперед, по-хлопчачому припадає носом і долонями до шиби, увесь - суцільне стрімке й нестримне поривання - ближче; жадібна спрагла туга, прагнення не-самотності.
Йому-не-байдуже, розуміє Майкрофт, відчуваючи, як відступає тоскна нудотна слабкість. Йому не байдуже, цьому бісовому хлопчиську, цьому благословенному бовдуру.
І ніколи не було байдуже.
Слава тобі, Господи.
-Чому він знов кульгає? - питає Шерлок Холмс, якому все ще несила відірвати очей від невисокої постаті - аж допоки та не зникає за рогом. - Що з ним сталося, чорт забирай?
Який же ж він... телепень, думає старший брат з насмішкуватою гіркою ніжністю.
-Не "що", а "хто", - виправляє, дивлячись на скуйовджену потилицю. - Ти, Шерлок. Із ним трапився ти.



Частина перша. Тоді.

*-*

Похорон Джон не пам'ятає.
Він випастів із його пам'яті, лишивши по собі самі розрізнені поодинокі фрагменти - миттєвими спалахами стоп-кадрів, незугарними відбитками на внутрішньому боці склеплених повік.
...тремтячі руки й старомодний жалобний капелюшок місіс Хадсон...
...пониклі плечі Моллі, яка притримує домовласницю під лікоть...
...обличчя Лестрейда, схоже на зіжмаканий аркуш сірого паперу...
...жовтий, несподівано-осінній серед глупого літа листок, що пристав до віка закритої труни...

Але ж це не все?.
Достеменно не все.
Є ще, наприклад, Гаррі. Стривожена і розгублена, а від того - шпарка й недоречно голосна. Турботлива й любляча, хоча й дещо непутяща сестра, яка раптом згадала, що брат молодший від неї на чотири роки. Вона не відходить від нього ані на крок, чіпко й нашорошено відстежує кожен рух, раз-у-раз поривається стривожено задивлятися у вічі - як ти? тримаєшся?
Він тримається. Зрештою, що ще йому залишається?
...Надвечір першого ж дня після, у місіс Хадсон стається гіпертонічний криз, і саме Джону доводиться викликати "швидку", а поки медики їдуть, робити ін'єкцію ренітеку, що бозна-звідки узявся в домашній аптечці, і сидіти поруч, тримаючи за руку, через силу видушуючи зі зведеного неминаючою судомою горла щось професійно-лагідне й заспокійливе. Все гаразд, все гаразд, всебудегаразд - знову й знову, не чуючи сам себе, втрачаючи сенс і зміст слів; молодий лікар з бригади, що прибуває на виклик, зазирнувши Джонові в обличчя, настійливо пропонує виміряти тиск і йому й залишає на столі якісь пігулки з грізною назвою. Від тонометра вдається відкараскатися, а капсули Уотсон недбало закидає до шухляди - на них немає часу. Так само як і на сон.
Усю ніч Джон проводить у вітальні спорожнілої квартири - знерухомівши у фотелі, пильно й бездумно вдивляється в темряву. Він чекає - сам не знаючи, чого. Телефонного дзвінка? Дзеленчання вхідного смс? Звуку ключа, який повертають у замку?
А вже наступного ранку на Бейкер-стріт 221В з'являється Грегорі Лестрейд і, винувато ховаючи погляд, просить поїхати із ним - "Джоне, я розумію, що зараз не час і ти не в тому стані, але в них є до тебе декілька запитань"; Уотсон мовчки киває - кляте горло так і не розпружило - і йде перевдягатися, ретельно не помічаючи жаху у Лестрейдових очах.
...Біля дверей інспектор чомусь притримує його за рукав -"Зажди-но!" - і виходить першим; Джон не надає цьому жодного значення, аж доки, заледве він ступає на ганок, світ не вибухає спалахами незліченних фотокамер. Світло крає очі; Уотсон відсахується, перечепившись через поріг, і мало не падає, але сильні пальці Лестрейда боляче втримують за плече. Жадібні шпичаки мікрофонів тягнуться до них з усіх боків, чужі голоси зливаються в суцільний нудотний гул; остаточно втративши здатність орієнтуватися в просторі, Джон слухняно кориться рятівній руці інспектора і дозволяє фактично запхати себе до старенького "седана".
У відділку він мовчить, нічого не підтверджуючи і не спростовуючи. В голові ледь паморочиться, довколишні кольори здаються надто яскравими, а всі предмети перед очима навпаки наче оповиті тьмяною габою; типова симптоматика струсу, констатує Уотсон краєм свідомості, але нічого, окрім байдужості, з цього приводу не відчуває. Непевно знайомі люди навдокіл ставлять якісь незрозумілі й недоречні зараз запитання, пхають йому мало не в обличчя якісь папери, вимагаючи прочитати й поставити підпис, а Джон так само зосереджено дивиться просто перед собою і чекає, поки все це завершиться.

Нарешті поруч із ним знов опиняється Лестрейд, стривожено зазирає Джонові в очі - і з суцільного білого шуму виокремлюються слова "бісові бовдури", "швидка" і "негайно". Це змушує зосередитися; Уотсон над силу розтискає губи і повідомляє, що ніякої швидкої не треба, а треба просто відвезти його назад на Бейкер-стріт, і бажано, якнайшвидше. Так, під його власну відповідальність, він сам лікар, і знає... На цьому словниковий запас закінчується, і світ навдокіл знову губиться в глевкій каламуті - аби наступного разу увійти в фокус уже в день похорону.
..як ти? тримаєшся?..
Ідіотське запитання. Наче в нього є вибір.


*-*
Вибору дійсно немає.
Натомість - є скло. Непроникне скло, невидима перепона між ним і реальністю, яка остаточно схибнулася. Лишатися під цим захисним склепінням - єдина змога вижити, коли у світі раптом закінчується кисень.
Цього-не-може-бути-тому-що-цього-не-може-бути .
Поки священик завчено талдичить щось про прах до праху і Царство Боже, і скло вібрує в такт його словам, Джон ретельно думає про те, що Моллі так і не навчилася фарбуватися, а місіс Хадсон варто було лишитися в лікарні ще принаймні на декілька днів - із високим тиском-бо не жартують, тим паче у її віці. Потім труну починають опускати в могилу, і рятівна стіна стрімко й безнадійно йде потворними тріщинами, вкривається ними, наче памороззю - тривога! тривога! розгерметизація! -
Наступної миті Джон Уотсон бачить Майкрофта Холмса.
...розгермети...
Скло розлітається на друзки.
...рівень небезпеки...
Скляне кришиво в очах і у легенях; скляні скалки крають обличчя й руки; скляна голка встромлюється у груди десь між ребрами. Світ розсипається скельцями дитячого калейдоскопа, водночас згортаючись у крапку - у дві крапки - домовину у чорній ямі й високу постать біля чорного "ягуара".
-Джоне, мені шкода.
-На Бога!..
-Скажіть йому про це.

Йому - кому?
Чого тепер варті усі слова?
Джон дивиться у схоже на ножове лезо обличчя людини, що зупиняється навпроти нього, і не відчуває нічого, ані ненависті, ані огиди - тільки скалка в грудях зліва ятрить все нестримніше, пульсує пекучим болем.
-Джоне, я все розумію. Я знаю, що вам важко мене бачити. Але візьміть оце, добре?
Простенький, не вельми нової моделі телефон на Майкрофтовій долоні здається явищем чужорідним. Джон не робить жодного поруху, аби прийняти химерний подарунок, і врешті-решт тонкі плекані пальці просто опускають мобільник у кишеню його куртки.
-Я настійливо прошу вас із ним не розлучатися. Мій номер забитий у швидкий набір на клавіші "1". Якщо вам буде щось треба, телефонуйте у будь-який час. І ще дещо... - миттєва пауза, непевна тінь на дні світлих очей. - Джоне, мені справді дуже шкода.

Скляна скалка у грудях.
Нестерпно.

*-*
Смс надходить, щойно "ягуар" звільна, нагадуючи не шляхетного представника сімейства котячих, а ситого крокодила, виповзає за цвинтарну огорожу.
В Лондоні десята, отже, в Мехіко чотири ранку. Комусь не спиться?..
Номер, авжеж, незнайомий.
Підпису, як годиться, немає.
"Як він?"
Єдиний пасажир розкішного авта кривить губи у недобрій посмішці.
"Живий-здоровий. Переказує вітання. Ще щось?"
Відправляючи повідомлення, він не сподівається на відповідь. Принаймні, не на ту, що надходить за кілька секунд.
"Подбай про нього".
І - навздогін, поки Майкрофт, не вірячи власним очам (хто ти і що зробив із моїм братом?), дивиться на дисплей:
"Будь-ласка".

*-*

Журналісти чатують під дверима близько двох тижнів; увесь цей час продукти і все необхідне на Бейкер-стріт 221-В щоранку завозять двійко мовчазних молодиків із невиразними обличчями. Гроші вони брати відмовляються ("За все вже сплачено" і кожного разу питають, чи не треба заїхати до аптеки.
Місіс Хадсон часто плаче й погано спить. Джон пише їхнім неговірким помічникам список із кількох легких заспокійливих - з тих, що можна придбати без медичного призначення, - але вони натомість привозять препарати більш ефективні, значно дорожчі й безумовно рецептурні. Одночасно на непоказний телефон надходить смс, що змушує Джона скривитися.
"Ви ж не робитимете дурниць, докторе?"
Авжеж, не робитиме. Йому потрібна ясна голова.
Йому потрібна ясна голова, аби зрозуміти, як Шерлок вижив.

*-*
...Наприкінці другого тижня журналістська облога нарешті добігає свого завершення. Тепер на вулицю можна виходити цілком безперешкодно.
Джона вулиця не цікавить. Він не хоче гаяти на неї час.
За кілька днів на Бейкер-стріт навідується Лестрейд - аби здушеним від огиди й гіркоти, якимось не своїм голосом повідомити, що справу фактично завершено, смерть Річарда Брука, чиє мертве тіло було знайдено на даху Бартса, експерти визнали самогубством, а Саллі Донован отримала підвищення і зараз на лікарняному. Подейкують, що нервовий зрив.
Джону байдуже. І до слідства, і до того, під яким ім'ям поховають ту паскуду, і тим паче до вельми сумнівних докорів сумління вже-не-сержанта Донован. Він дивиться на інспектора, який, не в змозі всидіти у фотелі, знервовано міряє кроками вітальню - і не знає, що сказати. Не знає, якої саме реакції від нього чекають. А тому - стримано дякує за інформацію, відмагається кивком голови від чергового "тримаєшся?" - і йде до себе нагору. Встигнувши, втім, перехопити стривожений погляд, яким в нього за спиною обмінюються Грег і місіс Хадсон.
Вони що, вважають, ніби він..?
Ну й нехай собі.



*-*
Будь-ласка...
Йому потрібна підказка.
Бодай якась.
Бодай найменша, найдрібніша зачіпка, щось, що може стати відправною точкою...
Смс чи дзвінок із невідомого номера, e-mail із одноразової поштової скриньки, нове граффіті на стіні будинку навпроти...
Щось.
Скляна голка у грудях, що вже кілька днів не давала про себе знати, знов нагадує про своє існування - гострим уколом, що змушує Джона згадати про капсули, які залишив лікар зі "швидкої". Втім, вже наступної миті він про них забуває.
Будь-ласка.
Його віри вистачить, аби по камінчику збудувати піраміду Хеопса або чортову лікарню Святого Варфоломея, але кожній будівлі потрібен наріжний камінь.
Вихололий чай у чашці - непроглядно-чорний.
Стіл у вітальні захаращений роздруківками. Плани тієї клятої вулиці, тієї бісової площі. Позначки маркером і олівцем.
А якщо..?
Друга ночі. Дивиться порожніми очницями череп з камінної полиці.
...будь-лас...


*-*
- ...а я тобі кажу, що це не обговорюється! Зараз ми збираємо твої речі і я тебе звідси забираю!
Гарріет вривається до його кімнати нестримним розкошланим вихором. Вона рішуча, розлючена і, розуміє Джон приречено, абсолютно і безнадійно твереза.
А отже - серйозність її намірів жодним сумнівам не підлягає.
- ...Ну що ти сидиш? Де твоя сумка?
Авжеж, нікуди їхати з Бейкер-стріт Джон не збирається. Але проблема в тому, що пояснювати це сестрі в нього немає ані бажання, ані сил. Тим паче, що всі доводи наразі будуть марні - його, схоже, не на жарт намірилися рятувати.
Від чого?
Чи то пак - від кого?
-Джоне?..
Сумку, виявляється, вже знайшли без його допомоги, і тепер сестра без тіні збентеження порпається в його, Джоновій, шафі, скидаючи з полиць до роззявленої поліестерової пащі білизну й одяг. Уотсон дивиться на тонку спину, обіп'яту картатою кофтинкою, на скуйовджену обурену потилицю - і не відчуває нічого. Геть нічого. Хіба що... втому?
-...поки що в мене, я звільнила тобі другу кімнату. Потім, якщо схочеш, підшукаємо для тебе щось годяще...
Йому хочеться спитати, як поставиться її актуальна подруга до появи у лесбійському гніздечку тридцятидворічного "меншого братика" і що вона зробила зі своїм алкогольним НЗ - повиливала під три чорти, як належиться за амплуа люблячої сестри, а чи просто сховала подалі від спокуси. Натомість, Джон зводиться, підходить до Гаррі, обережно забирає в неї з рук плічка зі своєю сорочкою і так само обережно вішає їх назад до шафи.
Декілька секунд вони дивляться один одному в очі.
-Збирайся! - цідить Гарріет крізь зуби.
-Я не поїду.
Пауза.
-Може, поясниш? - питається сестра оманливо спокійно.
-Я давно вже повнолітній, цілком дієздатний і сам можу дати собі раду.
-Востаннє я чула від тебе щось подібне напередодні твого від'їзду до Афганістану!
Десь із глибин будинку лунає пронизливий скляний дзенькіт. Схоже, місіс Хадсон розбила чашку, думає Джон неуважно, м'яко відсторонює наче скам'янілу сестру, підсуває до себе сумку і заходиться викладати речі назад на полиці шафи.
-Я його ненавиджу, - сповіщають йому у спину.
Обличчю стає гаряче, наче шкіру опалило живим полум'ям. Джон завмирає над сумковими надрами, вчепившись пальцями, що несподівано відмовилися коритися, в якесь ганчір'я, в якому йому зараз несила впізнати власний улюблений світло-сірий светр.
Не треба, просить він подумки. Будь-ласка, не треба, не...
-Я його ненавиджу, - повторює Гаррі, і від звуку її голосу скляна скалка, що була зачаїлася у Джона в грудях, знов оживає, починає хижо вовтузитися, обпікає ядучим болем. - Схиблений покидьок. Чому він не здох до того, як трапитися тобі на шляху?
Уотсон замружується - так міцно, що під повіками починають несамовито гецати чорно-червоні кола, а у вухах гуде. Він не хоче цього чути - але чує все одно.
- Знаєш, що воно таке? Це називається "залежність", братику. Кому як не мені це знати... - форкає коротко й злісно. - Це залежність, а чергової дози тепер - дзуськи... - вона затинається на мить. - Стривай, у "The Sun" писали, що він декілька років сидів на голці, поки родичі не запроторили до реабілітаційної клініки... Джоне, скажи мені, він не змушував тебе нічого приймати?
Йому стає смішно, але сміятися чомусь не виходить - горло знов здушує невидимим зашморгом, а у вухах вже не гуде - дзеленчить. Все тонше, все голосніше і нестерпніше. Джон тупо дивиться на власні руки, що бгають светр, а потім якоїсь миті сіра пляма перед очима починає стрімко й нестримно розповзатися, витісняючи всі інші кольори.
-Джоне? Джоне, що..? Джо...
На щастя, йому вдається втриматися на ногах. Ба більше, сил вистачає навіть на те, аби практично наосліп у драглистій сірій каламуті, що ніяк не хоче відступати, притиснути долоню Гарріет до вуст.
-Не кричи. Налякаєш місіс Хадсон. А їй неможна хвилюватися, у неї тиск...
Чужий подих, тремкий и теплий, зігріває німіючі пальці і повертає до реальності, поволі розганяючи сірий морок. Зовсім близько Уотсон бачить перелякані сестрині очі, і від того йому на мить стає ніяково - із таким самим виразом, здається, вона колись дивилася на нього-тринадцятилітнього, що примудрився під час чергового катання на роликах втрапити під колеса здоровенного джипа і на три тижні опинився у лікарні.
-Ти коли жер востаннє, недоумку?.. - питає Гаррі чомусь пошепки.
Брехати Джон не любить, але жодної потреби робити це наразі нема - нащо, якщо можна просто чесно знизати плечима? Він дійсно не пам'ятає. І що з того?
Гарріет зводить подих. Облизує губи.
-Джоне, - каже майже благально. - Джоне, слухай... збирайся, га?
Скалка зліва під ребрами судомно смикається ще раз, і затихає, завмерши - тепер вже зовсім близько від серця.

*-*

"Якщо відкинути все неможливе, то та єдина версія, що залишиться, і буде істиною".
Вкотре вже ці слова, промовлені знайомим голосом, лунають в нього у вухах?
Джонове неможливе - тонкий чорний силует на тлі блідого світанкового неба, тремке дихання в слухавці (сльози?), простягнута рука... і ще щось, настільки страшне, що від самої спроби думки про нього свідомість починає дрібнитися, розпадаючись на окремі фрагменти - наче зображення на старому моніторі.
А отже - не дума...
У поштовій скриньці - рекламна розсилка і лист від Генрі Найта. Розсилку Джон призвичаєно відправляє до теки "Кошик", а лист, після кількасекундного вагання, відкриває і намагається зосередитися. Не виходить; очі вихоплюють поодинокі фрази, такі ж незугарні й незграбні, як і сам відправник - але навіть їхній сенс мозок відмовляється розуміти.
...висловити щирі співчуття...
... страшна трагедія...

...не вірю жодному слову цього божевільного наклепу...

...якщо я можу щось зробити для вас чи ви схочете просто поговорити...

Джонове неможливе зовсім поруч, воно схиляється над його плечем, остудно дихає в скроню, і від цього подиху волосся вкривається памороззю.
Ще секунду Уотсон незмигно дивиться на павутиння літер на білому тлі, а потім натискає кнопку "Спам".


*-*
Так минає невиразний тиждень - ще один тиждень, схожий на вибляклу й зібгану стару ковдру.
Ще сім днів, протягом яких із Джоном Уотсоном нічого не відбувається.
Сім днів. Сто шістдесят вісім годин. Десять тисяч вісімдесят хвилин. Шістсот чотири тисячі вісімсот секунд.
Із Джоном Уотсоном протягом цих шістсот чотирьох тисяч восьмисот секунд дійсно-таки не відбувається нічого - дійсно, не вважати ж подією ще одну спробу Гаррі запроторити молодшого брата під власне крильце ("Джоне, якщо ти зараз не... Я не знаю, що я з тобою зроблю!";) а чи телефонний дзвінок від Майка Стемфорда ("Старий, слухай... у мене це в голові просто не вкладається. Я завжди знав, що він із прибабахами, але такою мірою?.." - і, після паузи, квапливо. - "Ти сам взагалі там як?" )
Як, цікаво, він може бути, якщо з ним нічого-не-...?
Зовсім нічого.
Тоді, після повернення з Афганістану, Джонові лишалися, принаймні, нічні жахіття, що із заздрісною постійністю приходили в його сон.
Тепер - жахіть немає.
Але сну немає також.
Є - химерний стан напівмарення, у якому Джон щоночі борсається, наче в грузькому драговинні, раз-у-раз занурюючись у глевке й задушливе із головою. Крізь тьмаву габу, крізь каламутну плівку він знов і знов бачить страшне.
...Йому ввижається, що він прокидається серед ночі і, як є босоніж, спускається до знайомої вітальні поверхом нижче, заходить до неї - і бачить засмалені шпалери, що неохайним рам'ям звисають із вкритих кіптявою стін.
...Йому ввижається розбита закурена шиба, за якою віхтями коливається важкий сивий туман, і жовтий смайлик, що шкіриться знущально, сліпо витріщаючись у сутінь.
...Йому ввижається роздерта подушка з британським флагом - з проріхи стирчить закіптявіле сизе пір'я.
Йому ввижається, що він стоїть серед чорного димного згарища, серед кіптюги й попелу, і відчуває раптом, як тисячі дрібних голок починають колоти його босі ноги - і тоді він опускає очі, і бачить, як крізь обгорілий килим стрімко росте зелена, така зелена, тонка трава...
...і тоді, лише тоді він кричить, розриваючи легені, виринає з ядучої каламуті... - аби зрозуміти, що власний крик теж залишився там, у напівпритомності, а насправді він не в змозі видушити ані слова.
Горло знов наче заціпило; Джон лежить долілиць, вдивляючись у розхрестя тіней на стелі.
Зі мною нічого не відбувається, каже він самому собі подумки.
Зі-мною-нічого-не...


Якщо відкинути все неможливе...
Джонове неможливе не хоче бути відкинутим.
Джонове неможливе терпляче чекає, допоки він визнає його - істиною.


*-*
Голоси у вітальні Джон чує ще на сходах - і завмирає, вчепившись у вузькі бильця, відчуваючи неймовірне бажання повернутися до власної кімнати.
Він не хоче... не може нікого бачити. Нинішній його світ, у якому нічого-не-відбувається, cхожий на скляну кулю, на замкнену ідеально-прозору сферу. Він відбудував її наново після того дня, від якого в його пам'яті зостався лишень жовтий-сліпучо-жовтий листок на густо-брунатовому, майже чорному. Він відбудував її наново, і тепер жодне втручання ззовні неприйнятне - бо є автоматичною загрозою для досконалого у своїй незрушності, такими зусиллями надбаного спокою й тендітної рівноваги. А отже...
Він вагається лишень мить, але й цієї миті достатньо, аби шляхи для відступу виявилися перекритими - у дверях вітальні з'являється місіс Хадсон.
- Джоне, дорогенький... - Господи Боже, думає Уотсон, цих її "дорогеньких", та ще й виголошених тим тоном, яким вона розмовляє із ним останні декілька тижнів, можна класти до чаю й кави, і таким чином непогано зекономити на цукрі. - Джоне, дорогенький, а я саме збиралася тебе кликати... Диви, хто до нас завітав!
Робити нема чого; Джон киває і у супроводі (під конвоєм, вперто крутиться в голові) домовласниці спускається до вітальні - аби побачити там Моллі Хупер.



*-*
...Коли місіс Хадсон зачиняє за собою двері вітальні ("...Моллі, дівчинко, так добре, що ти зайшла, я наче відчувала, заходилася з пирогом з ранку... у мене там тісто підходить, тож, любчики, я вас залишаю поки що...";) , вони обоє ще декілька секунд мовчать.
Джон робить те, що останнім часом вдається йому якнайкраще - роздивляється власні зчеплені долоні, що лежать на колінах. Кумедно, виявляється він відвик відчувати на собі чужий погляд.
- Він би цього не хотів, - стиха каже Моллі Купер.
Це настільки відрізняється від остогидлого "Як ти, тримаєшся?", що Джон від несподіванки зводить голову.
-Прошу?..
-Шерлок. Він не хотів би, аби ти... - вона затинається на мить, а потім приречено-рішучо провадить далі. - Йому б не сподобалося бачити тебе таким.

-Я не розумію про що ти, - повідомляє Джон ввічливо... - либонь, надто ввічливо, бо раптом вона рвучко зводиться з крісла і опускається навколішки перед його власним. Перш ніж він встигає відсторонитися, його руки перехоплюють чужі долоні.
-Так не можна, - каже вона, і Джон думає, що від сторонніх доторків він встиг відвикнути так само, як і від сторонніх поглядів. - Джоне... це неправильно. Ти не маєш таке з собою чинити.
У неї худі зап'ястки зі зворушливими гострими кісточками і тонкі теплі пальці - прозорий лак, блідо-рожеві ниточки старих подряпин від котячих пазурів.
-Джоне, послухай...
-Будь-ласка. Моллі. Не треба. Зі мною все... - починає було він, але тендітні пальці стискають його руки наче обценьками.
-Нічого з тобою не гаразд! І ти сам це чудово розумієш!
-Моллі.
-Тобі потрібна допомога!

-У мене вже є старша сестра. Ще й молодша до кагалу - це вже занадто... - йому вдається вивільнити нарешті руки - саме вчасно, бо зліва під ребрами починає знайомо скімліти, і прозорий прихисток скляної сфери загрозливо вібрує, як тоді, на похо... - ні, чорт забирай, не думати про це, цього не... - Джон зводиться, рвучко відсторонивши дівчину, що схоплюється на ноги слідом за ним, - ні, я не хочу нічого чути, дайте мені спокій вреш...
- Ти поводишся так, наче Шерлока любив ти один, - каже вона йому в спину.

... ножем.
Між лопатки.


*-*
Ти поводишся так, наче Шерлока любив ти один, каже Моллі Хупер.
Чужа смерть не може бути важливішою за власне життя, каже Моллі Хупер.
Ти лікар, ти сам чудово розумієш, що так тривати не може, каже Моллі Хупер.
Джон дивиться на неї - і згадує Різдво, подарунок у яскраво-червоній обгортці, тремтячі губи й зацькований погляд.
"Ти завжди кажеш такі жахливі речі! Завжди! Кожного разу!"
У Моллі Хупер, що зараз стоїть перед ним, кофтинка у дурнувату квіточку, волосся як і раніше стягнуте в недолугий хвіст, помада заяскрава, а очі не підфарбовані.
Але вона - інша.
Не та, яку він знав.
Інакша.
У цієї, нової Моллі - впевнені рухи і відкритий погляд людини, яка нарешті отримала беззаперечний доказ свого права на буття в цьому світі.
Неспростовне підтвердження власної значущості.
Йому не хочеться думати, що вона змінилася через те, що тепер ніхто не насміхається з її губ і грудей і не коментує зневажливо відсутність в неї почуття гумору та вміння вести бесіду.
Він не може про це не думати.
- Поговори зі мною, - просить вона тихо. - Просто... поговори. Будь-ласка.
Та, колишня Моллі Хупер, сіре мишенятко Моллі, яка тільки й вміла що шарітися й ніяковіти, бевкнувши чергову дурницю - вона, принаймні, була звичною і зрозумілою.
З нею Джонові зараз було б...
...легше?


*-*

- Навіщо ви до нього ходили?
- Хотіла переконатися, що з ним усе гаразд.
- Переконалися?
- Містере Холмс...
- Ми, здається, домовлялися, що ви не будете втручатися.
- Містере Холмс, він у жахливому стані. Йому терміново потрібно...
- Із доктором Уотсоном все буде гаразд. Мої люди тримають його під наглядом.
- Але...
- Місс Хупер. Я тримаю його під наглядом.
- Ви не лікар.
- Ви також.
- Містере Холмс...
- До побачення, місс Хупер.



*-*

Ще за три дні місіс Хадсон дещо нервово повідомляє Джонові, що купила квиток на літак до Единбурга - її шотландська небога привела трійню і потребує допомоги, то ж у гостях вона пробуде не менше двох-трьох місяців. "Джоне, дорогенький, ти ж даси собі раду?" - в голосі домовласниці тривога змішується із щасливим передчуттям подорожі й побачення з ріднею; Уотсон стримано запевняє її, що все буде в повному порядку й хвилюватися нема про що.
Наступного ранку мало не вдосвіта він допомагає завантажити в таксі важкезну валізу, бере з місіс Хадсон обіцянку щоденно приймати пігулки від гіпертонії і не перенапружуватися і невиразно мугикає у відповідь на наказ "вчасно харчуватися і не сидіти цілодобово в чотирьох стінах".
Так, авжеж, з ним усе буде гаразд, як же інакше?
Повернувшись до будинку, Джон деякий час сидить за обіднім столом на кухні над залишеним дбайливою "не домогоподаркою" сніданком, бездумно витріщаючись внікуди, а потім піднімається до себе і набирає номер Елли Томпсон.
У професійно-приязному голосі ані тіні подиву. Авжеж вона його пам'ятає. Так, звісно, вони можуть зустрітися. Ні, на жаль, на сьогодні в неї вже все розписано. А от скажімо, завтра... О котрій годині на нього чекати?..
Завершивши розмову, Уотсон вимикає телефон.
Врешті-решт, хто йому телефонуватиме? Кому він взагалі тре...


Вночі він чує кроки.
Легкі, скрадливі, вони, тим не менш, наче іржавим ножаком розпорюють тьмаву габу напівпритомності, що тепер править Джону за сон.
...Хтось...

На тумбочці обіч ліжка - нічник. Аби ввімкнути його, варто лишень піднятися на лікті й простягнути руку.
...внизу.
Він не може поворухнути ані м'язом.
Темрява тисне.
Темрява навалюється на груди чорнотою розволошеної цвинтарної землі, важко коливається навдокіл непроглядною нафтою - він намагається вдихнути, але замість повітря до легень ллється густе, нудотно-оліїсте...
Тремтять тіні на стіні. В їхньому розхресті Джонові ввижаються розхристані поли піжонського пальта. Та що ж це таке, випендрьожнику бісів, застудиться, лікуй його потім...
Кроки завмирають - біля самих дверей.
Зі-мною-нічого-не...
Ніч волога від поту.
У ночі присмак солі.


 

@темы: фанфик, Шерлок Холмс, Джон Уотсон

URL
Комментарии
2012-05-12 в 15:02 

Scriptum ergo sum
*-*
-Але чому саме сьогодні?
А й справді - чому?
Адже все... гаразд?
Моллі Хупер остаточно й непоправно вилікувалася від свого нещасливого кохання; Саллі Донован звикає до нового звання й пускає бісики Андерсону; Грегорі Лестрейд чортихаючись, морочиться з нікому не потрібними звітами; за півтисячі міль від Лондону місіс Хадсон розчулено туркоче над шотландськими немовлятами... - життя триває, show goes on, і лише власний світ Джона Уотсона, в якому нічого-не-відбувається застиг, наче зведена вісімкою шиба за мить до того, як розлетітися...
(... на друзки. Він навіть не встигає зрозуміти, що саме сталося. Раптовий проштрик їдкого болю - від пучок аж до самого плеча, миттєве запаморочення, пальці, що розтискаються наче самі собою - і від заварника лишаються самі спогади.
Байдуже... апетиту все одно немає, так що можна обійтися без сніданку. Тим паче, тепер, коли ніхто не талдичить про необхідність вчасно харчуватися.
Темна калюжа на світлих кахлях кухоної підлоги непокоїть, нагадуючи про...)

-Ви не приходили до мене вже півтора роки. Що сталося, Джоне?
(Вона, напевне, все ж-таки гарний психоаналітик, лікар Емма Томпсон. Так, гарний, щоб там не торочив бундючний чмир із ідіотською парасолькою. Адже це завжди так робиться, він і сам пам'ятає з короткого університетського спецкурсу - аби остаточно усвідомити щось необхідно промовити...)
-... це вголос?
Промовити "це" - означає дати "цьому" наймення.
Наймення жалкій скалці у грудях.
Наймення Джоновому не-мож-ли-во-му.
Жовтому-на-чорному і заплаканим очам місіс Хадсон, розпачливій злості Гарріет, смс-кам без підпису, що раз-у-раз надходять на допотопний телефон, і невидимому зашморгу на горлі.
Тому, про що несила думати... і, що, тим паче, не сила назвати. Бо назвати "це" - означає власноруч розірвати тонку плівку забуття, розтрощити рятівне скляне склепіння...
(Не хочу. Не можу. Не...)
-Джоне?
-Мій найкращий друг, Шерлок Холмс... він мертвий.

*-*
Коли вже по всьому Джон намагатиметься згадати подальші події того дня, зокрема, повернення з Еллиного офісу назад на Бейкер-стріт...

Заледве він опиняється на вулиці, його починає хилити в сон.
Втім, ні, "хилити" - це явно евфемізм. Його буквально валить - нестримно й незборимо; ноги, що стали раптом ватяними, тремтять і відмовляються тримати; в очах пече, наче в них сипонули пригорщу піску, і контури предметів здаються тремкими і непевними, ніби підсмикнутими брижами.
Але найгірше - голова. Порожньо-лунка - жодних думок - і неймовірно важка водночас. Неповоротка свинцева куля сутужно вовтузиться десь у потилиці, тугий обруч стискає чоло і скроні, і тримати розплющеними очі - завдання таке саме нездійсненне, як і намагатися зосередитися.
Напевне, про людське око дивак, що з непокритою головою і без парасольки стовбичить посеред вулиці під глупою зливою, здається чи то п'яним, чи то обдовбаним чим не треба, а може й взагалі несповна розуму; у будь-якому випадку, жодних спроб прийти на допомогу небагаточисленні перехожі не роблять.
Втім, жодна допомога Джону не треба.
Йому треба просто трохи... трохи...

Небо над головою - сіро-сталеве.
Краплі на щоках - остудно холодні.
А Шерлок Холмс - мертвий.

Якоїсь миті Джон невиразно згадує, що, аби зупинити таксі, треба підняти руку... от так.

Дарма кажуть, що всі лондонські таксисти меркантильні й черстві. На декілька років молодший від самого Уотсона смаглявий хлопець за кермом усю дорогу до Бейкер-стріт раз-у-раз стривожено піднімає очі до дзеркала заднього виду, а коли машина зупиняється навпроти знайомих дверей, раптом зважується і питає, чи є вдома хтось - "про всяк випадок" - і чи не варто викликати швидку. Джон запевняє його, що "вдома" ціла галайстра народу, а у швидкій немає жодної потреби, розплачується, заходить до будинку і піднімається до вітальні, на ходу стягаючи мокру наскрізь куртку і позіхаючи з ризиком вивихнути щелепи. Свинцева куля в голові розростається стрімко й нестримно; у кімнаті зі смайликом на шпалерах Джон, як був, у черевиках і у вологому одязі, падає на диван і нарешті провалюється в сон.

*-*
...Він знов у Афганістані.
Повітря тремтить від спеки, а в каламутному, білистому, наче живіт дохлої риби, небі висить маленьке зле сонце, заливаючи густим варом вулицю крихітного селища в горах. Світло, так багато світла навколо - капітан Джон Уотсон майже нічого не бачить перед собою у нестримному, густому, яскравому…
Пахне курявою і вигрітим сонячним промінням каменем, але до цих запахів, що за час його перебування тут стали вже майже звичними, домішується ще один - солодкавий, задушливий, млосний. Він дужчає що миті, перебиваючи всі інші; раптом конче необхідно стає негайно побачити, що відбувається довкола. Джон несамовито трясе головою, розстервленно тре очі п'ястуками, і біле-сліпуче-біле перед очима рідшає, розповзається неохайними віхтями, відкриваючи…
…запізнився.
Безнадійно і невиправно запізнився.
Знову.
Потрощені вибухом вантажівки вже не палають – ледь куряться, безсоромно вивернувши розкурочені нутрощі. Крізь згар і кіптяву Джон бачить тьмяний мазок червоного на тому, що колись було дверцятами, а нині найбільше схоже на обвуглений кістяк якоїсь невідомої почвари, і все в ньому стискається тоскно й приречено - гуманітарка... колона з медикаментами... п-пес....
Він не знає, скільки стоїть так, не рухаючись з місця, знерухомівши посеред місива покрученого металу, задимлених уламків і трощі, бездумно споглядаючи згарище – тиша, така тиша навколо, що від неї у вухах тонко набридливо бринить… – коли погляд чіпляється за щось, що металом достеменно не є.
…Чоловік лежить долілиць, розкинувши руки і ноги – живі так не лежать, і досвідченому оку військового лікаря з першого ж погляду цілком і повністю зрозуміло, що тут уже нічим не зарадиш… але невидима сила неначе штовхає його в спину – на негнучких ногах Джон робить крок, ще один, ще один, і ще… і, підійшовши нарешті впритул, незграбно опускається навколішки і зазирає в задерте до світлого, ядучо-світлого неба неживе лице.
Туга гаряча хвиля вдаряє у скроні зсередини, нудотним кубком підкочується до горла - але Джонові не сила відвести очей.
Джон дивиться.
Джон дивиться – і сонячне проміння, яке щойно болючо копирсалося в мозку, тьмянішає і згасає, і згасає закурена вулиця афганського селища, і троща, і згарище, - сірі стіни пнуться до сірого неба, запах розігрітого під сонцем каміння поступається місцем бензиновій задусі, а дзижчання у вухах вибухає вереском гальм, і збуреними гудками, і чужими голосами, і звуком віддаленої сирени, і шелестом перших крапель дощу по цеглі й асфальту –
…Боу-Роуд, Уест-Смітфілд, Лондон…
Джон дивиться – і закривавлене обличчя безіменного й мертвого, що лежить перед ним, береться тремкою габою, а ще за мить на очах починає змінюватися – наче з-під химерної машкари нестримно й незворотньо проступають раптом справжні риси –
невиправно-знайомі…
Джон дивиться – і дощ, ще мить тому несміливий і непевний, раптом лине з неба навальною зливою. Лаково-чорна калюжа на сірому асфальті світлішає спочатку до темно-рубінового, потім до густо-вишневого і нарешті стає ясно-червоною. Джон кричить – і бачить, як широко розверсті неживі очі людини, що лежить біля його ніг, запливають водяною плівкою.

*-*
Він прокидається у глупій темряві, і не одразу розуміє, де знаходиться.
Декілька ошалілих секунд, наповнених густим, запаморочливим, майже тваринним страхом – сон і яв, теперішнє, минуле ближнє і минуле давнє переплетені-переплутані в один щільний клубок, і одне не відрізнити від іншого. Ніздрі забиває нудотна суміш згару, пилу і бензинового смороду; біле афганське сонце топиться у лондонському смозі, а стеля над головою розкреслена світлом фар вуличних автівок…
Фари. Ніч?..
Звідки? – адже щойно, здається…
Ні, не те…
Вулиця. Поодинокі перехожі, наїжачені парасольками ледь пришвидшують кроки, проходячи повз.
Не те.
Автівка. Таксі. У дзеркалі заднього виду Джонів власний погляд зіткається з нашорошеним, ледь тривожним і чомусь співчутливим…
А. Ну звісно.
Спати у верхньому одязі й черевиках на старому вузькому дивані - те ще задоволення; зводячись, Уотсон кривиться – спина добряче затерпла. Побіжний погляд на тьмаво підсвічений циферблат годинника на камінній полиці…
02:15.
Отже, таки ніч, думає Джон без тіні подиву і, мимохідь вмикаючи всюди світло, простує до кухні.
Запасні ключі від усіх кімнат місіс Хадсон зберігає в шафці над холодильником – той ще сховок. На одному з гачків – одразу обидва комплекти. Джон підчіплює один з них, зі знайомим брелоком, і, обережно причинивши шафкові дверцята, йде.
…Двері відчиняються навіть не рипнувши; на мить Джон завмирає на порозі, а потім рішучо клацає вимикачем – і мружить очі від несподівано яскравого світла.
Тільки зараз він розуміє, що жодного разу до Шерлокової кімнати не заходив – відтоді. Втім, місіс Хадсон, здається, сюди також не навідувалася. І річ навіть не у спертому, абсолютно неживому повітрі, що наводить на думку чи то про склеп, а чи про занедбаний музей, а в тім, що тут нічого-не-змінилось.
Зі столу сліпим чорним екраном витріщається відкритий ноутбук, який, авжеж, давно вже встиг розрядитися. Обіч – чашка з колись-чаєм, а нині – густим шаром плісняви. Поруч із ліжком, на підлозі – якісь пробірки у заляпаному підозрілими плямами штативі. На підвіконні, серед записників, дисків, різнокольорових тек і роздруківок – недбало пожужмлений синій халат.
Декілька секунд Уотсон мовчки роздивляється цей єдиний в цілому світі, не схожий на жодний інший, кавардак, а потім іде на кухню – десь там, у комірчині, місіс Хадсон зберігає порожні коробки.

URL
2012-05-12 в 15:02 

Scriptum ergo sum
*-*
Смс надходить, коли Майкрофт Холмс, звівши шатром тонкі бліді пальці, із ввічливою і непроникною посмішкою слухає свого відвідувача – середніх років чоловіка, зовсім не схожого на те своє фото, яке мало не щодня маячить у випусках новин. Відволіктися бодай на мить – немислимо, і Майкрофтові це добре відомо. Як відомо, втім, і те, що молодший пише не за тим, аби побажати на добраніч.
І все ж таки, минає десь із півгодини, перш ніж йому вдається, насилу вибравши момент, крадькома зиркнути на дисплей.

"Зателефонуй Джону. Терміново."

Про жодне «терміново» мова йти не може – на кону безпека країни, і перервати перемовини, кинувшись за звичаєм заносити за молодшим хвости, означатиме – поставити цю безпеку під загрозу.
Майкрофт Холмс невимушено посміхається у пильні очі свого гостя і відкладає смартфон. І тільки серце, яке останнім часом все частіше нагадує про себе, раптом тоскно стискається.

*-*
Коробки виявляються там, де і мусили бути – у коморі. Джон обирає три найбільших, повертається до Шерлокової кімнати і береться до прибирання.
Речей виявляється несподівано багато – забагато, як для химерного, не від цього світу, фріка й аутиста-соціопата. З шухляд і шухлядок Джон витягає якийсь непотріб – наручники й посвідчення (безсумнівна власність Лестрейда), порожні й напівпорожні коробки від нікотинових пластирів, ручки й маркери, половина яких достеменно не пише, різноманітний мотлох у прозорих пакетиках, навскоси підписаних знайомим стрімким почерком (речові докази?), ампули без маркування (які він розбиває в раковині у ванній і потім старанно промиває її водою – про всяк випадок). Під однією з тек виявляється пачка цигарок – майже повна, бракує лише декількох. Джон, перечекавши короткий спазм зліва під ребрами, кладе її туди, де вже спочиває штатив із дбайливо вимитими пробірками, скрипка і череп, який він, повертаючись з кухні з черговою коробкою, прихопив з камінної полиці. До окремої коробки він охайно складає одяг, туди ж –ноутбук і декілька футлярів із дисками. Потім Джон миє чашку – ретельно, без натяку на гидливість, і, витягши зі спорожнілої шафи плічка, вішає на них синій халат, перш ніж відправити його туди ж, у картонні коробчині надра.
Ну, от, здається, і…

*-*
На щастя, навіть ті, хто тримає на кінчиках пальців долі найбільших держав світу, все одно лишаються людьми – з усіма людськими слабкостями й потребами. Коли високоповажний гість, ані на йоту не втративши бундючної чванливості, у супроводі двох кремезних молодиків зникає за тими самими сакраментальними дверима, стриманий, непроникний, безтрепетний Майкрофт Холмс запоспішливо витягає з внутрішньої кишені піджака ще один телефон, з яким не розлучається вже місяць, натискає кнопку швидкого виклику.
…Після дванадцятого сигналу телефон скидає дзвінок – автоматично. Майкрофт натискає клавішу повтору і щосили, до жовтогарячих кіл під повіками, замружує очі.
Понад усе він боїться, що – вже вдруге – запізнився.

*-*
…Джона скручує, коли, за допомогою широчезного скотча, він завершує запаковувати останню, четверту, коробку.
Спазм прошиває ліву руку – так само, як на кухні зранку, але цього разу ще нестерпніший – враження таке, ніби тисячі розпечених голок одночасно встромили крізь кінчики пальців просто в мозок.
Скотч і ножиці летять на підлогу. В очах темніє; втративши на мить здатність орієнтуватися в просторі, Уотсон робить наосліп непевний крок – і валиться на всі чотири, коли підтинається зведена судомою нога. Останнє, що він чує перед тим, як світ вибухає черговим спалахом болю – несподівано голосний у порожньому домі вереск телефону, що лунає з його кімнати.

*-*
Людина з обличчям із телевізійного екрану повертається до кабінету саме тієї миті, коли смартфон дзенькає, сповістивши про чергове смс.

"відпрвляй до нього своїх людей негайно"

Пропущена літера лякає бувалого в бувальцях Майкрофта Холмса так, як не налякало б спрямоване безпосередньо на нього револьверне дуло.
До трему.
До остудних беручких сирот.

*-*
Я – високоактивний соціопат, каже Шерлок Холмс.
Самотність мене захищає, каже Шерлок Холмс.
У мене немає друзів, каже Шерлок Холмс.
У мене є лишень…
"Ти… ти машина! Бездушна машина! Ну й до біса! Сиди тут собі сам скільки влізе!"
Якби я не сказав цього – він був би живий.
Якби я не засумнівався в ньому – він був би живий.
Якби я не поїхав – він був би…
Усвідомлення підступає до горла їдкою каламуттю – змушуючи зайтися кашлем, скорчитися у страшному нападі сухої блювоти. Десь на самому краєчку гаснучої свідомості, химерне й недоречне – авжеж, нічого дивного, мав-бо цілий місяць спокою – неживого, наче забальзамований мрець, а наразі дія бальзаму завершилася, і мертве тіло розкладається, як і належиться кожній здохлятині…
Мертве тіло.
Четвертий поверх.
Асфальт.
Якби я не…
Там, нагорі, все ще розривається, заходячись в істериці, телефон. Великий і жахливий М., авжеж. Більше нема кому. Це ж лишень у них, у Холмсів, все не по-людськи – телефонні дзвінки серед глупої ночі, стрибки з дахів серед білого дня…
Бісів недоумок.
Довбаний геній.
Друг, якого я мав захистити.
Я його зрадив, несподівано чітко розуміє Джон, коли черговий спазм болю вигинає його дугою. Нема чого винуватити їх усіх – Майкрофта, Лейстреда, Донован з Андерсеном, газетярів, а чи навіть Моріарті.
Усі вони ні до чого.
Це я винен.
І світло лампи повільно й остаточно тьмяніє в його очах.

URL
2012-05-12 в 15:02 

Scriptum ergo sum
*-*
-Ти ж обіцяв! Майкрофте, чорт, ти присягався, що з очей його не спустиш! Чому його взагалі понесло до цієї бісової психологіні!?
Голос Шерлока у слухавці зривається і бринить майже-істерикою - вперше за бозна-скільки років молодший забуває про нагальну потребу вимахуватися циніком-аутистом, соціопатом і же чортзна-ким. Напевне, у іншій ситуації Майкрофта б такий прояв емоцій потішив - наразі ж тішитися нема ані сил, ані бажання. На додачу, його й самого все ще тіпає, але знати про це Шерлоку абсолютно необов’язково. Старший Холмс на мент відводить слухавку від вуха - і подумки рахує до десяти, вирівнюючи власний голос.
- Вгамуйся, - каже якомога незрушніше. - Вгамуйся, обійшлося. Він у клініці, під ретельним наглядом, - у слухавці чути якийсь незрозумілий звук, чи то кашель, чи то зітхання, і Майкрофт відчуває, що у нього самого починають зігріватися абсолютно задубілі - коли тільки встигли? – пальці. Він зручніше перехоплює телефон і каже заспокійливо:
- Я щойно говорив із лікарем – за декілька тижнів все минеться. Ми вчасно встигли. До речі… а як ти дізнався?
Шерлок відповідає не одразу; вслухаючись в тишу у слухавці, Майкрофт вже наперед знає, що саме почує.
- Відчув, - каже нарешті соціопат, аутист і цинік. – Я просто… відчув.
Майкрофт всміхається і втомлено приплющує очі.

*-*
Наступні три тижні Джон проводить у лікарні. Діагнозів, як він дізнається опісля, цілий букет - психо-емоційне виснаження, реактивна депресія, постртравматичний стресовий розлад... - перші декілька днів губляться в хисткому мареві напівпритомності, але потім починають діяти пігулки й крапельниці і світ повертається в фокус.
Сидіти на нейролептиках і антидепресантах, наче істеричне дівчисько, не хочеться. Доцільність відмови від декількох абсолютно зайвих, з його точки зору, препаратів Джон намагається максимально коректно і переконливо («Я сам лікар, і здатний оцінити свій стан ліпше від будь-кого іншого!») пояснити медсестрі, коли та заходить до нього, аби змінити крапельницю. Медсестра уважно його слухає, доброзичливо киває, а потім йде і повертається у супроводі невисокого сивого чоловіка під шістдесят. «Доктор Роджер Мур», підказує бейджик. Джон дещо ніяковіє, але відступати отак просто, з доброго дива, він не звик, тому починає вдруге викладати власні аргументи – аби вже за мить знічено замовкнути під зосередженим розуміючим поглядом.
- Містере Уотсон… Джоне, – дивна річ, звертання на ім’я чомусь не здається недоречною фамільярністю і Джонове самолюбство зовсім не зачіпає. – Мені відомо, що ви лікар, і у вашому професіоналізмі я ані трохи не сумніваюся, - пауза і коротка, на диво тепла, посмішка. – Але за ваш стан я відповідаю власною головою. Як щось піде не так, він з мене шкуру здере. Живцем. І після всього матиме на це повне право.
Хто такий «він», авжеж, можна і не питати, і без того зрозуміло. А от остання фраза змушує звестися на лікті.
- Ви знали…?
- Лікував, - посмішка згасає як не було; Джон розуміє раптом, що доктору Муру не близько шістдесяти, як йому здалося на перший погляд, а добряче за сімдесят. Не назване вголос ім’я тоненько бринить у повітрі; в очах за скельцями окулярів Джон бачить тінь власної втрати. – Давно. Він тоді був ще підлітком. Дуже здібний… і дуже самотній. Вони обидва дуже складні хлопчики… і він, і Майкрофт.
Доктор Мур іде; Джон покірно ковтає пігулки, потім без жодних заперечень дозволяє медсестрі підключити капельницю.
Він думає.
Він думає про Шерлока.
Він вчиться думати про Шерлока в минулому часі.

*-*
Майкрофт з’являється в нього лишень один раз – за день до виписки. Просто виникає на порозі палати – звично-відсторонений, у компанії незмінної парасольки. Зачиняє двері просто перед носом медсестри, невимушено опускається в незручне крісло для відвідувачів і заходиться роздивлятися Уотсона, який незрушно витримує його погляд.
- Можете не дякувати, - каже він, нарешті завершивши огляд.
- І на гадці не мав, - в тон йому озивається Джон, і тонкі губи його відвідувача ледь кривляться в химерній гримасі – схоже, він почув саме те, що й розраховував почути.
Не зводячись, Майкрофт витягає щось із кишені і одним метким рухом кидає на тумбочку біля ліжка.
Ключі.
Джон зводить брови.
- Оце адреса - слідом за ключами на тумбочку приземлюється візитівка. – Переїжджати можете хоч завтра, за квартиру сплачено на рік вперед.
- Не зрозумів, - сповіщає Джон.
Майкрофт кривиться зі знайомою досадою.
- На Бога. Вам нема чого робити на Бейкер-стріт… якщо, звісно, ви не маєте наміру стати, хм, завсідником цього закладу. Оточення, яке нагадує про травмуючий фактор, треба якнайшвидше змінити на щось більш нейтральне.
Джону хочеться спитати, на яке «більш нейтральне» збирається змінювати власне оточення сам Майкрофт і як йому живеться з «травмуючим фактором»… - неввічливо, але що поробиш? - та замість того з язика зіскакує інше.
- Мені не треба… - слово «подачка» не промовлене, але його співрозмовник розуміє – і зламує брову.
- Якщо це настільки принципово, можете повернути якусь частку після того, як влаштуєтесь на роботу. До речі, клініка в десяти хвилинах від будинку. Пішки. Телефон на візитівці, під адресою.
Джону хочеться відправити цю завбачливу наволоч під три чорти.
Джону хочеться швиргонути ключі разом із візитівкою у непроникне плекане обличчя.
Врешті-решт, за його власними словами, травмуючих факторів треба позбуватися - а хіба ж не стараннями представників родини Х. Джонові тепер по камінчику доведеться відбудовувати нове-старе життя?..
- Від чого його тут лікували? – питає він замість того.
- Депресія і спроба самогубства, - відповідає Майкрофт без тіні подиву. – Він дуже важко пережив смерть батька. Винуватив себе… вбив собі в макітру, ніби міг щось змінити. Я саме закінчував університет… і не простежив. А Шерлок вирішив, що з усім впорається сам.
На якусь мить їхні очі зустрічаються. Джон перший відводить погляд. Зводиться, бере візитівку з тумби.
- "Сам" – це на нього схоже, - каже, і з подивом розуміє, що скалка, яка зачаїлася між ребер, присмирнішала і навіть не смикнулася, коли пролунало ім'я. –Впертюх…
-Авжеж, впертюх, - погоджується Майкрофт, і додає незрозуміло. – Боюся лишень, що ви не навіть не здогадуєтеся, якою мірою…

*-*
Звістка про Джонів майбутній від’їзд застає місіс Хадсон зненацька. «Якщо тобі так буде краще, дорогенький…» - вона зітхає у слухавку і обережно цікавиться, чи з ним усе гаразд. Уотсон запевняє її, що в нього все в порядку і при цьому майже не бреше.
З ним дійсно все нормально. Хіба що нога знов нагадує про себе – але то дрібниці.
За три дні він перевозить до свого нового житла останню коробку з речами. Квартира в новобудові на околиці – одна кімната, свіжий ремонт, світлі, з натяком на елегантність, шпалери. Майже с подивом Джон розуміє, що йому тут подобається.
За тиждень він вперше виходить на роботу. Клініка, дарма що зовсім не пафосна, виявляється тим не менш вельми пристойною. Так само, як і зарплата хірурга-консультанта.
За два тижні повертається з Шотландії місіс Хадсон. Джон залишає в одній із найкращих цукерен міста мало не третину всіх власних грошей і з’являється на Бейкер-стріт з повним пакетом якихось вигадливих тістечок. В його марнотратстві, авжеж, немає жодного сенсу, бо врешті-решт чай вони п’ють із її фірмовим вишневим пирогом. Місіс Хадсон розповідає про внучатих племінників і жахливу единбургську погоду, Джон киває, всміхається, і думає, що відвідування Шотландії пішло його колишній домовласниці на користь. Сам він відбувається недбалим жартом, коли вона скрушно хитає головою, вгледівши його не вельми зграбну ходу.
За два тижні і три дні він стоїть перед чорною плитою із золотими літерами, які недоречно-весело міняться у сонячному промінні, і просить про диво. Потім іде, не озираючись, а диво, загубившись у плетеві світла й тіні під деревами оддалік, проводжає його поглядом.


Кінець частини першої

URL
2012-05-20 в 01:53 

Kiev_Gerika
"Я верю в Высшую справедливость..." - Роман Ясный.(c)
мій комент мабуть єдиний))))
це Різдво!!!))) читати на рідній мові
натхнення!

2012-05-20 в 09:18 

Таирни
Keep calm & write masterpieces ©
Kiev_Gerika, вау!!!
Яке диво! - мене читають українською!:ura:
Дякую за побажання - натхнення є, продовдження пишеться:)

2012-11-07 в 18:14 

What can i do
Думай о галактиках, бэби, они не подведут. (с)
Хоч ця історія дуже сумна, але я щаслива, бо читаю українською. Я тільки-но подумувала, повно ж прихильників Шерлока у нас , але ще не зустрічала жодного тексту українською.
Таирни, я в захваті від вашого стилю та соковитої мови. Оскільки я родом з російськомовної частини України, дуже вдячна за збагачення свого лексикону, ви подарували мені чотири нових слова:
машкара , фотель, п'ястук, габа :write2:

Дуже надихає, що вже пишеться продовження, бо фінал цієї частини дуже тривожний, ви ж опублікуєте його раніше, потім будете перекладати на російську? :shuffle:
Наснаги вам! :love:

2012-11-07 в 20:18 

Таирни
Keep calm & write masterpieces ©
What can i do, не повірите, але я також із російськомовної частини:)
Пишу, авжеж. Але пишу повільно, паралельно із власним оригінальним, отож...
Щойно допишу - викладу українською.
А за побажання дякую:)))

2012-11-07 в 22:06 

What can i do
Думай о галактиках, бэби, они не подведут. (с)
Таирни, не повірите, але я також із російськомовної частини
Тепер ви не повірите, ми з вами з одного міста! Я зайшла на сторінку вашої поезії і там дізналася це. Ваші вірші дуже проникливі, буду читати потрошку. Над S.H. (до ненаписаної п’єси) проливала сльози. Буду повертатись до нього, там багато інформації, не відразу все відкривається, він по творам АКД судячи по даті, чи все ж про Шерлока ВВС?

Щойно допишу - викладу українською.
Щодо продовження, хотілося б трошки більше Шерлока, йому нелегко далися ці роки. Більшість чомусь за Джона непокояться, так, йому дуже зле, життя втратило фарби і сенс, але як важко було детективу, знає тільки Майкрофт та Моллі. Дуже надіюсь на ХЕ та порозуміння друзів Просто для мене Шерлок Холмс завжди правий, навіть якщо він не правий.

А за побажання дякую))
Від щирого серця! Дуже приємно на просторах світової мережі зустріти талановиту землячку. Я вже 8 років як переїхала до Києва, але часто приїжджаю до батьків у гості. Можна буде зустрітися за філіжанкою кави на Новорічні чи Різдвяні свята (звісно, якщо ви не проти))) :flower:

2012-11-08 в 18:56 

Таирни
Keep calm & write masterpieces ©
Тепер ви не повірите, ми з вами з одного міста!
REALLY???
Ого!

він по творам АКД судячи по даті
він по АКД і head canon :shy: Він у мене дуже дивний :shy:


Щодо продовження, хотілося б трошки більше Шерлока
Він там є, у продовженні, той єдиний рідер, який це продовження періодично читає, збрехати не дасть:) І його там навіть не трошки:)) Так само, як і Майкрофта.
ХЕ вже написаний, по обличчю дехто не отримав, не переживайте:)
От у Вас Шерлок завжди правий - а у мене - Джон. Люблю його ніжно майже у всіх кіношних варіаціях, найбільше - гранадівського і ВВСшного.



Можна буде зустрітися за філіжанкою кави на Новорічні чи Різдвяні свята (звісно, якщо ви не проти)))
Більше ніж не проти!

2013-03-14 в 12:08 

Scriptum ergo sum
ВСЕ!!! ВИКЛАДАЮ!:)))

URL
   

Сказки на потолке

главная