• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: doctor who (список заголовков)
10:27 

Доктор Кто, фанвидео "Із янголом на плечі"

Scriptum ergo sum
10:55 

"Доктор Кто", фанвидео "Той-той..."

Scriptum ergo sum
15:08 

Цикл "221B Baker St, London, the BrEttish Empire" , история четвертая

Scriptum ergo sum
Оригинальное название: The Return to Baker Street
Автор: GM
пер.: Tairni
Бета: нет
Рейтинг: G
Размер: мини
Пейринг: Шерлок Холмс, Джон Уотсон
Жанр: Drama
Отказ: Все права у сэра Артура Конана Дойла
Цикл: 221B Baker St, London, the BrEttish Empire [4]
Фандом: Записки о Шерлоке Холмсе
Аннотация: Три года разлуки позади. А впереди - нелегкий разговор.
Комментарии: Текст переведен в подарок Sherlock



ВОЗВРАЩЕНИЕ НА БЕЙКЕР-СТРИТ
читать дальше

@темы: фанфик, перевод, Шерлок Холмс, Doctor Who, 221B Baker St, London, the BrEttish Empire

15:44 

"Доктор Кто", фанвидео "За гранью зимы..."

Scriptum ergo sum
19:17 

Доктор Кто, фанвидео "Тролль"

Scriptum ergo sum

@темы: Эльф, Doctor Who, клип

15:56 

Доктор Кто, фанвидео "Ангел-охоронець"

Scriptum ergo sum

@темы: клип, Doctor Who

22:01 

Доктор Кто, фанвидео "The Show Must Go On"

Scriptum ergo sum
13:30 

Доктор Кто, фанвидео "Для того, кто умел верить"

Scriptum ergo sum

@темы: клип, Doctor Who

11:35 

Доктор Кто, фанвидео "Беспечный ангел".

Scriptum ergo sum

@темы: Doctor Who, клип

13:14 

Право на казку

Scriptum ergo sum
Этот текст я писала год.
Нет, не так.
Год этот текст требовал, чтобы я его записала. Он мучал меня, приходил ко мне во сне, не оставлял в покое ни на минуту.
Я упиралась. Я честно упиралась до последнего))). Но он оказался сильнее.

Спасибо вам, Имя розы и Cynical bastard , - вы видели, как рождался этот текст и не убили автора, который выдавал продолжение в час по чайной ложке.
И - спасибо тебе, той, без кого этого текста бы не было.
Той, для кого я никогда не устану рассказывать Сказки.
Спасибо тебе, KittyH
Ты прекрасная.
You are the most wonderful person in the whole universe.
И я тебя очень люблю.

**************

Фандом:
Doctor Who
Таймлайн: другий-четвертий сезони
Категорія: Казка)))
Жанр: драма, everybody lives.
Дісклеймер: все належить ВВС, РТД, Стівену Моффату та іншим)
Персонажі: Десятий Доктор, Роза Тайлер, Доктор 10.5, Рівер Сонг. А також - Емі Понд та Одинадцятий Доктор. І Майстер.
Попередження:
1.)Напевне-таки AU, тому що Рівер Сонг в моєму всесвіті аж ніяк не донька Емі Понд. 2.) Текст написано з урахуванням сумнозвісної "сцени 135", себто, того, що Доктор подарував своєму двійнику, який залишився у паралельній реальності, зерно ТАРДІС.
Опис: Бувають казки, які розповідаєш для когось. А бувають - ті, котрі вигадуєш для себе самого. Іноді історія, почута від когось іншого, продовжує боліти тобі так нестримно, так пронизливо й невигойно, що єдиний спосіб позбутися цього болю - розповісти, що насправді все було зовсім-не-так. І, зачепившись за якусь крихітну, можливо зовсім незначущу деталь, переповісти історію наново, повертаючи собі можливість дихати.

Бо в кожного з героїв і в кожного з читачів є своє

ПРАВО НА КАЗКУ

Пролог. ПОЗАЧАССЯ.



Бракує повітря. Від болю білішають очі.
Розбитою мушлею крає долоні надія.
Я хочу сказати... та ні ж бо, спитати... Я хочу
Не бути. Бо бути без тебе я вже не зумію.
Я мала усе, а віднині - самотня й убога.
У Бога ж для мене - чи є щось, крім муки і горя?
Цей всесвіт збезлюдів. У нім не лишилось нічого.
Лиш море і небо. І я - поміж небом і морем
.

***

Море.
Небо.
Я бачу їх уві сні щоночі.
Це - історія про те, як я не померла.
...Дивно, раніше мені здавалося, що немає нічого страшнішого від власної смерті.
Сама думка про те, що все у світі залишиться тим самим, а мене в ньому не буде... повірити не можу, але колись вона дійсно мене лякала.
Колись...
Напевне, тоді ж, коли я дійсно вірила, що самогубство - гріх.
Це - історія про те, як я...
Я ненавиджу себе за те, що й досі жива.
Це неправильно.
Так не має бути.
Адже - як може бути правильним світ, в якому не залишилося кольорів, окрім тьмаво-сірого і блякло-жовтого? Світ, в якому немає смаків - лишень смак крові з прокушеної наскрізь губи і гіркава осуга морської солі? Світ,
що дрібниться, наче бабчине око, наче скельця розбитого калейдоскопа, наче...
Світ-без-тебе.
Я не хочу більше бути в ньому. Я не можу вже в ньому бути.

 

***
Пам*ятаєш... ти казав колись, що люди витрачають на сон недоречно багато часу, який можна було б використати куди цікавіше.
Я не сплю вже... третю ніч? п*яту? дванадцяту?
Не знаю.
Та й хіба не все одно?
Вночі мені нарешті дозволено бути самій.
Що... тобі не подобається слово "дозволено"? А інакше це просто годі назвати. Адже поруч зі мною - найкращі у світі батьки... і Міккі - друг, про якого можна було б лишень мріяти. Хіба ж вони можуть бодай на мить лишити Розу Тайлер наодинці?
Уявляєш... тоді, в перші дні опісля... мама навіть спала на канапі в моїй кімнаті - мовляв, у її власній спальні все ще тхнуло фарбою після ремонту. Вона щовечора приносила мені в ліжко повну кружку гарячого молока з медом... підтикала ковдру... а якось навіть запропонувала заспівать колискову - ту саму, під яку я засинала малям. І заспівала-таки... а я лежала, згорнувшись равликом, що бозна де загубив свою мушлю - і не розуміла, хто ця жінка і що вона робить в моїй кімнаті. І чому в неї сльози в очах.
Жахливо, правда? Я чудовисько, напевне... але мене не стає навіть на те, аби перейматися з цього приводу.
А крім мами є ще тато. Найчудовіший, найпрекрасніший на світі тато... від якого відкараскатися ще складніше. Ще б пак - вони з Міккі вирішили що я, ледве залишившись на самоті, наковтаюся яких не треба пігулок чи поріжу собі вени, уявляєш?..
...А може... Може вони правильно вирішили?..
Так чи інакше, хтось із них удень постійно поруч зі мною.
Моя родина. Найдорожчі для мене люди.
Іноді я майже ненавиджу їх.
Адже... вони не розуміють найголовнішого.
Того, що вмовляти, рятувати, намагатися розрадити можна - живих.
Я не померла тоді.
Але я - мертва.

 

***

Вночі... вночі можна нарешті не намагатися грати Розу Тайлер-"так-це-складно-але-я-тримаюся-і-не-дивіться-на-мене-такими-очима".
Вночі можна просто бути собою.
Мертвою.
Кажуть, мертвим не болить.
Мені вже - навіть - не болить.
Просто... мого світу більше немає. Мій світ нині - це той самий пляж Dålig Ulv Stranden.
Море.
І небо.
І пісок.
...Я стою навколішки серед чорних гострих скель, знов і знов набираючи повні пригорщі піску - він тече крізь пальці із шерехом, що нагадує шерех крил мертвого метелика, із шерехом, що зводить мене з розуму.
Спомини... спомини... спомини...
Минулої ночі я мала необережність на мент заплющити очі... аби вже за мить схопитися, задихаючись від жаху - мені здалося, що я забула твоє обличчя.
...Пісок... крізь пальці...
Мене звати Роза Тайлер.
Це - історія про те, як я...

[≈27000 слів та хепі-енд у коментарях]


запись создана: 21.06.2011 в 08:36

@темы: Doctor Who, фанфик

21:18 

Право на сказку, русская версия

Scriptum ergo sum
Автор: Таирни
Перевод: Имя розы при участии Таирни
Оригинал:здесь или скачать
Фандом: Доктор Кто
Таймлайн: второй-четвертый сезоны
Категория: просто сказка
Жанр: драма, everybody lives
Дисклеймер: все принадлежит ВВС, РТД, Стивену Моффату и остальным)
Персонажи: Десятый Доктор, Роза Тайлер, Доктор 10.5, Ривер Сонг. А также – Эми Понд и Одиннадцатый Доктор. И Мастер.

Предупреждения: 1) Наверное все-таки AU, потому что Ривер Сонг в моей вселенной уж никак не дочь Эми Понд. 2) Текст написан с учетом печально известной «сцены 135», - того, что Доктор подарил своему двойнику, который остался в параллельной реальности, зерно ТАРДИС.

Описание: Бывают сказки, которые рассказываешь для кого-то. А бывают – те, которые придумываешь для себя самого. Иногда история, услышанная от кого-то другого, продолжает болеть тебе так невыносимо, так пронзительно и неизлечимо, что единственный способ избавиться от этой боли – рассказать, что на самом деле все было совсем-не-так. И, зацепившись за маленькую, возможно, совсем незначительную деталь, пересказать историю заново, возвращая себе способность дышать.
Потому что у каждого из героев и каждого из читателей есть свое


Право на сказку


Пролог. Вневременье.


Бракує повітря. Від болю білішають очі.
Розбитою мушлею крає долоні надія.
Я хочу сказати… та ні ж бо, спитати… Я хочу
Не бути – бо ж бути без тебе я вже не зумію.
Я мала усе – а віднині – самотня й убога.
У Бога чи ж є щось для мене, крім муки і горя?..
Цей всесвіт збезлюднів. У нім не лишилось нічого,
Лиш море і небо. І я – поміж небом і морем.



***

Море.
Небо.
Я вижу их во сне каждую ночь.
Это – история о том, как я не умерла.
…Странно, раньше мне казалось, что нет ничего страшнее собственной смерти. Одна мысль о том, что все в мире останется прежним, но меня в нем уже не будет… поверить не могу, но когда-то она действительно меня пугала.
Когда-то…
Наверное, тогда же, когда я действительно верила, что самоубийство –грех.
Это – история о том, как я…
Я ненавижу себя за то, что до сих пор жива.
Это неправильно.
Так не должно быть.
Ведь – как может быть правильным мир, в котором не осталось цветов, кроме тускло-серого и блекло-желтого? Мир, в котором не осталось вкусов – только привкус крови из прокушенной насквозь губы и горьковатый налет морской соли? Мир, который дробится, словно стрекозиный глаз, как…
Мир-без-тебя.
Я не хочу больше быть в нем. Я не могу больше в нем быть.

***
Помнишь… ты сказал когда-то, что люди тратят на сон непростительно много времени, которое можно было бы использовать куда более интересно.
Я не сплю уже… третью ночь? пятую? двенадцатую?
Не знаю.
Да разве не все равно?
Ночью мне, наконец, позволено побыть в одиночестве.
Что… тебе не нравится слово «позволено»? А иначе это никак и не назовешь. Ведь рядом со мной – лучшие в мире родители… и Микки – друг, о котором можно только мечтать. Разве они могут хоть на мгновение оставить Розу Тайлер одну?
Представляешь… тогда, в первые дни после… мама даже спала на диване в моей комнате – дескать, у нее в спальне все еще воняло краской после ремонта. Она каждый вечер приносила мне в постель кружку горячего молока с медом… поправляла одеяло… а однажды даже предложила спеть колыбельную – ту самую, под которую я засыпала в детстве. И спела-таки… а я лежала, свернувшись, словно улитка, которая неизвестно где потеряла свою раковину – и не понимала, кто эта женщина и что она делает в моей комнате. И почему у нее слезы на глазах.
Ужасно, правда? Я чудовище, наверное… но меня не хватает даже на то, чтобы переживать по этому поводу.
А кроме мамы есть еще папа. Самый чудесный, самый прекрасный в мире папа… от которого отделаться еще тяжелее. Еще бы – они с Микки решили, что я, как только останусь в одиночестве, наглотаюсь каких не надо таблеток или порежу себе вены, представляешь?..
…А может… Может, они правильно решили?..
Так или иначе, днем кто-то из них всегда рядом со мной.
Моя семья. Самые дорогие для меня люди.
Иногда я почти ненавижу их.
Ведь… они не понимают самого главного.
Того, что уговаривать, спасать, пытаться утешить можно – живых.
Я не умерла тогда.
Но я – мертва.

***
Ночью… ночью можно, наконец, не пытаться играть Розу Тайлер-«да-это-сложно-но-я-держусь-и-не-смотрите-на-меня-такими-глазами».
Ночью можно просто побыть собой.
Мертвой.
Мертвым, говорят, не больно.
Мне уже – даже – не больно.
Просто… моего мира больше нет. Мой мир теперь – это тот самый пляж Dålig Ulv Stranden.
Море.
И небо.
И песок.
…Я стою на коленях среди черных острых скал, снова и снова набираю полные пригоршни песка – он течет сквозь пальцы с шелестом, напоминающим шорох крыльев мертвой бабочки, с шелестом, сводящим меня с ума.
Воспоминания… воспоминания… воспоминания…
Прошлой ночью я имела неосторожность на мгновение закрыть глаза… чтобы уже через секунду вскочить, задыхаясь от ужаса – мне показалось, что я забыла твое лицо.
…Песок… сквозь пальцы…
Меня зовут Роза Тайлер.
Это – история о том, как я…

@темы: фанфик, Doctor Who

Сказки на потолке

главная